Побачте нас. Почуйте нас

3 декабря 2015, 14:48
0
176

Сьогодні, 3 грудня, світ відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю. З цієї нагоди хочеться вкотре звернутись до тих осіб, які сьогодні вирішують долю мільйонів українців.

Ще не так давно, у країні під назвою Радянський Союз, людей з інвалідністю не було. Офіційно. Одразу після Другої світової війни покалічених людей переселяли подалі від великих міст, створюючи імідж здорового та сильного радянського народу. Така позиція тодішньої влади до людей з особливими потребами – причина того, що після здобуття незалежності Україна виявилась не пристосованою до потреб таких людей.

Цій непристосованості протягом перших років нашої новітньої історії ще можна знайти пояснення. Але яке виправдання може бути для нинішніх чиновників уже ніби європейської України, які, подібно до радянських керманичів, не помічають людей з інвалідністю?

Безбар’єрність пересування сьогодні є одним з основних пріоритетів у будь-якій цивілізованій країні. Зокрема й у Європі, яка є для нас орієнтиром. Безбар’єрність означає, що кожен член суспільства – здорова особа або людина з інвалідністю – може безперешкодно пересуватись містом, аеропортом, лікарнею тощо. Звичайно, такий підхід орієнтований саме на людей з особливими потребами, на те, аби вони відчували себе повноцінними членами суспільства, самостійними індивідами. Все це – частина європейської толерантності.

Безбар’єрність на практиці – це зручні пандуси та з’їзди, це обладнані відповідно до потреб людей з інвалідністю громадський транспорт, підземні та наземні переходи. Це інфраструктурні та громадські заклади, пристосовані до того, аби така особа почувалась комфортно та могла змогу самостійно вирішити свої питання.

Влада України релугярно повторює про наш рух до Європи. Влада столиці не втомлюється нагадувати, що Київ – європейське місто. Тому в мене виникає питання до найвищих чинів держави, до столичної влади, до керівників кожного міста, кожного села України: якщо ми прямуємо до Європи або уже є Європою, де тоді безбар’єрність? Чому люди з інвалідністю повинні вимагати дотримання принципів безбар’єрності шляхом підписання петицій, якщо таке дотримання і так є обов’язком влади?

Я ставлю таке питання не як політик. А як людина з інвалідністю, яка майже 20 років пересувається на протезах, яка з власного досвіду знає весь жах чиновницього ставлення до таких, як я. Та й до людей взагалі. Як людина, яка може стверджувати: через байдужість чиновників люди з особливими потребами змушені виживати, а не жити.

До тих, кому адресовані ці слова, я маю лише одне прохання. Сьогодні ввечері, після того як Ви, можливо, повернетесь із символічних заходів до Міжнародного дня людей з інвалідністю, після того, як озвучите промови до цієї дати, задумайтесь про цих людей. По справжньому, щиро задумайтесь. Подумайте, ким Ви хочете бути: чиновником радянського типу, який закриває очі на проблеми таких людей, або дійсно відповідальним європейським чиновником, якому небайдужа доля кожного свого співгромадянина?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
ТЕГИ: инвалидность,инвалиды,инвалид
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.