Кримський сценарій російського Шикльгрубера

13 апреля 2014, 21:58
Журналист, политолог
1
274
Кримський сценарій російського Шикльгрубера

Росія – єдина в світі країна на захисті прав кримчан і інтересів братів-українців або «Німеччина простягається усюди, де розмовляють німецькою»

«Націонал-соціалізм принципово бере собі право нав'язувати свої принципи всій німецькій нації, не зупиняючись перед кордонами тих чи інших окремих держав. Націонал-соціалісти не можуть рахуватися з кордонами, які зведені не нами, а тією політикою, яку ми рішуче відкидаємо».

 

Адольф Шикльгрубер

Глава Х. Федералізм як маскування

«Моя боротьба»



Заходи прямого військового вторгнення з метою відокремити територію чужої, визнаної усім світом країни - вже давно не характерні для сучасної дипломатії та міжнародних відносин. Ці події, практично, сенсаційні для новітньої історії отримують безліч коментарів. Чи можна назвати це актом агресії з боку Росії, або ж допомоги «братньому народу», або захист російсько-мовного населення, чиї права обмежувалися в Криму, чи відновлення історичної справедливості – такі питання сьогодні лунають практично у будь-якій точці планети.

 

Ситуація в Україні крізь призму проблем Росії  

 

Історичний екскурс. Щоб зрозуміти, що штовхає іноземну країну виходити за кордони власних встановлених багато років тому кордонів і посилати війська завойовувати чужі території, треба визнати, що на це повинно бути багато підстав. Таке рішення не приймається навмання. «Організацію будь-якої війни слід розглядати тільки під кутом зору доцільності, а з точки зору героїчних фраз» - пише у своїй книзі великий диктатор А. Шикльгрубер, людина, яка прийшла до влади, як і Володимир Путін легальним шляхом і користувалась фантастичною підтримкою серед громадян. Людина, яка також реалізувала вдосталь планів по захисту (але німецькомовного) населення Австрії, Польщі та інших сусідніх країн, отримання життєвого простору для фізичного розвитку, відвертання принизливої долі країни у МВ і відновленні історичної слави народу. Для порівняння:  на той момент, під час написання книги, у 1926 році, Німеччина стикнулась з певними проблемами, які штовхнули її на агресію по відношенню до інших націй. Так, дійсно, у Німеччині нараховувалось близько 60 млн. населення, що, в масштабах навіть сьогоднішньої Європи, є значним. У російському контексті, за підрахунками рейтингового агентства S&P, виявилось, що приєднання Криму може обійтися Росії в 88 млрд. рублів на рік (бл. $ 2,4 млрд), - то як варто сприймати приєднання Криму Росією – здобуток, чи витрату?

 

Що ж так само принципово важливе підштовхнуло і РФ до цього непопулярного і ризикованого кроку? Чи так вже конче Росія, перша за розміром території країна світу, виграє з приєднання дрібного регіону – кримського півострову? Чи не загине російський етнос без цього додаткового простору? Чи таке вже наболіле питання з відновлення «історичної справедливості», яка, до того ж є ще не такою вже і однозначно прозорою.

 

Російський контекст. Як би там не було, але відповіді «чому так сталося» варто шукати саме в Росії, а не в Криму, чи в Україні загалом. Не викликає жодного сумніву, що влада, навіть в демократичних країнах, використовується групами інтересів, представниками крупного капіталу. Коли таке коло осіб (або, еліти, якщо їх так можна назвати), приходить до влади, то за залізним законом олігархії Р. Міхельса, намагається зберегти цю владу. Як відомо, в Росії державний апарат знаходиться в руках олігархічної групи, об’єднаної на засадах спільного інтересу - маніпуляціях енергоносіями - яка становить монолітну структуру, і вказівки якої виконує глава держави. Щоб залучитися увагою громадськості, яка нехай, і формально, наділена правом голосу під час виборів, потрібна все ж таки, хоча б якась підтримка, але навіть не байдужість (ганебна ознака абсентеїзму).

 

Відволікаючи громадян від більш важливих питань, таких, як рівень життя і доходів, стабільно кристалізований занепад сфер промисловості, та в цілому, стан безпробудної безперспективності, пропонується вистава для розваг. Спектакль, який заволодіє увагою аудиторії і спровокує масове зараження спочатку переживаннями, а потім, вже у розв’язці – щасливим кінцем з оплесками, сміхом і відчуттям єдності нації спільним інтересом, і головне – безмежною подякою владі.

 

Час від часу до таких кроків доводиться вдаватись, навіть, якщо ніякого сенсу, крім публічної демонстрації активності влади по захисту національного інтересу немає. І це завжди спрацьовує: правильні питання не задаються. Це стандартний метод вуличних дрібних шахраїв – відволікти увагу жертви, примусити її зосередитись на чомусь, абстрагуватись від реальності, і в той час пошарити у її кишенях. Якщо ж в масштабі країни до заволодіння увагою не вдаватись, виникає ризик заповнення того ж самого медіа-простору «менш зручними» темами, де немає успіхів влади, а то і гірше. В таких умовах можуть з’являтися ті чи інші Навальні вже сотнями тисяч, яким тоді навіть Росспоживнагляд не закриє доступ до інтернету.

 

Дуже зручна і проста технологія. Щоб компенсувати відсутність реальних успіхів – щось на зразок колишньої славу великих політиків – царів, вождів пролетаріату, полководців і героїв війни, чим олігархи ніколи займатися не стануть, слід робити такі постановки.

 

Хліба і видовищ – доля невибагливого споживача. Методологічно інформаційна війна за відвоювання Криму була виграна через саму специфіку ЗМІ. Як відомо, ЗМІ в РФ далекі від об’єктивності, і за оцінками фахівців, відсоток вільних медіа близький до нуля.

Але це не єдина причина. Якщо звернутися до статистики перегляду стрічки новин будь-якого інтернет-видання, нехай, навіть, в країнах з зрілою свободою слова, виявляється, що популярними для перегляду є саме новини, які не мають особливого змістовного наповнення, або не мають пріоритетного і доленосного значення для країни чи її самовизначення в світі. Натомість, значної уваги отримують новини таблоїдного формату – плітки, чутки, особливо на політичні теми. Особливим хітом будь-якого середовища є історична пам'ять, колишні кривди етносів, це особливо характерне для тих країн, де центральна влада ще публічно не визнала неправомірності колишніх помилок тих чи інших сторінок в історії, а нащадки скривджених все ще становлять певну організовану групу, яку можна ідентифікувати за певним критерієм – нація, етнос, громадянство і т.д.

 

Крим – право на самовизначення

 

Абстрагувавшись від вищесказаного, нехай, припустимо, війська РФ вирішили врятувати росіян і російськомовне населення в Криму. Багато хто вважає, що Росія, яка ввела війська на територію регіону, відновила історичну справедливість, надавши Криму право на самовизначення і гарантії для їх реалізації. Але з якої такої причини питаннями захисту російськомовного населення в Україні повинна займатись саме Росія? Чому саме Росія повинна брати на себе цю роль? Головне - як можна вписати до цього сценарію наступні параметри.

 

Анексія і самовизначення. Сама ідея захисту населення, яке розмовляє мовою колишньої метрополії-колонізатора, який в силовому порядку отримав ту чи іншу територію і насадив там протягом тривалого часу свою культуру абсурдна. У такому точно ключі діяв і Третій Рейх – але весь світ визнав про ганебність такої справи. Те саме можна зробити і з метою захисту російськомовного населення району Брайтон-Біч, де організовано проживають вже багато поколінь тих, хто вимушено спілкується чужою мовою, але бажає жити саме на «тій» території, і не хоче їхати до Росії. Засист історичної території – це тим більше дискусійна ситуація – Кримське ханство – васал Османської імперії проіснувало на території понад 300 років до завоювання Російською імперією і подальшої примусової депортації корінного населення з півострова.

 

Якщо захист певної частини населення в чужій країні навіть за ознакою мови чи національності беззмістовний, лишається ще одне – бажання певного регіону приєднатись до могутньої, процвітаючої країни, яка принесе йому щастя. Можна робити безкінечне число аналогій на зразок, «а чому би Далекому Сходу з столицею у Владивостоку не приєднатись, скажімо до Японії, якій він надто би знадобився, до того ж в останньому рівень життя і доходів піднявся б у рази», але це все не має змісту.

 

Сепаратистські настрої у Криму. Як відомо, в Україні за часи незалежності, проходили парламентські вибори як за мажоритарною, так і за пропорційною, так і за змішаною системою. Єдина партія, яка в Криму виступала за вихід регіону з складу України і приєднання  до РФ був «Русский блок». Логічно виникає питання – чому, в умовах, коли спостерігачі від усіх бажаючих зацікавлених міжнародних акторів – організацій, держав – спостерігали за ходом виборчого процесу і не фіксували блокади «Русского Блоку», який жодного разу не подолав прохідного бар’єру, і так і не набув популярності навіть в самій АРК.

 

Згідно з результатами опитування Центру Разумкова, ще в 2008 році, тільки 34,5% кримчан розглядали можливість виходу зі складу України. З іншого боку, 25,9% респондентів підкреслили, що Криму у складі України слід було б у майбутньому вступити до ЄС. Те, що 26% налаштованих на вступ до ЄС громадян України кримського регіону за 6 років розчарувалися в ідеалах Євросоюзу, не схоже на правду. Водночас, те, що кількість кримчан, які прагнуть «стати росіянами» зважаючи реальної можливості для наближення до ЄС, зросла в 3 рази, викликає сумніви.

 

Звідки бере початок анексія Криму

 

Інструменти медіа-боротьби. Як часто зараз кажуть росіяни про українське медіа-середовище: «Вас зазомбировали, вам навязали эти мнения, слушайте Старшего брата, вы не понимаете, что вас ждет». Так, те, що стрічка новин в російських та українських ЗМІ наповнюється зовсім різними фактами на рахунок одних і тих же подій, не викликає сумніву. Проте, якщо порівняти якість аргументів, якими користуються дійові особи-ньюзмейкери, то якісний контент переважує не на користь Росії.

 

Як відомо, гарна доповідь перед аудиторією має три складові: логос, етос і пафос. Логос – констатація прагматичної складової, реальної вигоди; етос – апеляція до моральних принципів, цінностей; пафос – подразнення емоцій, виклик роздратування. Якщо українські медіа все ж таки задаються питанням: «а що ж все-таки отримає Росія від приєднання Криму»? Російські ЗМІ дадуть відповідь, що це – захист від абстрактного ворога НАТО, наведуть документи періоду Холодної війни, а то і раніше – на зразок «Плану Далласа», чи «Плану Маршала» - проектів, які вже давно пішли у небуття колишніх поколінь, нащадки яких сьогодні у тій самій Америці переважно навіть і не знають про існування подібних речей у минулому. Молоді громадяни цих країн вже давно еволюціонували, а новому поколінню росіян пропонуються вже неіснуючі архаїчні категорії.

 

В основі переконання часто лежить популярний ще для давньогрецьких ораторів часів Сократа – софістів метод. Софістика – центральна категорія  заміщення реальності вимислом. Софістика – мистецтво видавати бажане за дійсне під час розмови, діалогу, використовуючи колізії у ланцюжку логічної аргументації. Викривлена логіка – коли з процесу доведення випадає (свідомо виключається) один із параметрів, який порушує причинно-наслідкові зв’язки між елементами-категоріями розмови, тобто між поняттями – про які йде мова. На виході ми отримуємо, що певні зв’язки не мають місця, а в деяких випадках, вони призводять до подій, з якими вони зовсім ніяк не пов’язані. Російську софістику можна вважати дуже низьким різновидом умовиводу, в результаті якого з’являється скалічене віддзеркалення дійсності.

 

Чим російські ЗМІ завоювали Крим

 

Саме у такому руслі інструментарію дійшла до росіян інформація про події в Україні, починаючи з кінця листопада. Саме тому вони вирішили «допомогти» братньому народу і захистити російськомовне населення від загрози викорінення російської мови, культури, сваволі НАТО, повернути Малоросії її законно обраного намісника. Можна сказати, і в російських медіа тема подій в Україні займала одне з центральних місць, наприклад, у багатьох топових інтернет-ЗМІ події на Грушевського та в регіонах України були виокремлені у вибрані теми на зразок «Беспорядки на Майдане» на цих ресурсах. Центральні російські канали, такі як ОРТ (Перший канал) щодня вели репортаж з місця подій. Так, дійсно, увага росіян була пильно зосереджена на тому, що відбувається в Україні, і, зокрема, на Майдані. Але до споживача медіа-продукту інформація дійшла спаплюженою, з відхиленнями різного роду:

 

Часові

Загроза НАТО і важлива оборонна роль Чорноморського флоту РФ. Легендарні успіхи відважних мореплавців-росіян, самовіддана боротьба за захист від загарбників – все це не підлягає жодним сумнівам. Але, в епоху безпілотників і ПРО, військові подвиги імперського чи радянського флоту вже можуть вважатися хіба що блискучими сторінками військових операцій минулого, а стратегічне значення флоту вже відійшло у минуле. Цінність ЧФРФ у Севастополі можна визначити хіба що як музейний експонат.

 

Подієві  і фактографічні

Безпорядки у столиці, масові пограбування, мародерства і зіткнення бандитських угруповань – картина життя Києва зі сторінок ранішньої преси для громадян Росії. Найбільш цікавий момент в тому, що кияни могли дізнатися про подібне також лише з публікацій російських ЗМІ. Місто продовжує жити звичайним життям і, якщо не відвідувати Хрещатик і не дивитись новини, ви би навіть і не побачили різниці, начеб-то щось відбувається. Показовими є факти, що на проміжку між Майданом Незалежності і Європейською площею і під час кульмінації сутичок на Грушевського продовжують працювати навіть відділення банків (за виключеням, із зрозумілих причин, Сбербанку Росії). Пояснити викривлення ситуації можна або прямим замовленням, або непрофесіоналізмом закордонних кореспондентів російських видань.

 

Янукович. Чомусь поза увагою залишились такі важливі події, як, наприклад, заява голови фракції Партії Регіонів про зраду екс.-Президента Віктора Януковича України і ідеалів партії. Про яке повернення Росією Президента може йти мова, якщо близько ста депутатів з його фракції у Верховній Раді вийшли з ПР, а голова партії Олександр Єфремов від імені залишків партії відцурався від Януковича. Решта ж населення – електорат Партії Регіонів вже був двічі обманутий: перше – це  коли у ПР проголосили курс на євроінтеграцію замість ідеалів нео-Радянського майбутнього у складі пост-соціалістичних республік на чолі з Москвою, і вдруге – коли замість підписання Угоди про Асоціацію рівно за тиждень до саміту здійснена переорієнтація в протилежному геополітичному напрямку. Якщо при першій зраді – виборці ПР отримували 50 грн. і йшли на мітинг за підтримку євроінтеграції, то в другому – за підтримку мудрого рішення Президента про її припинення і потенційний вступ до Митного союзу. Втретє провести подібну маніпуляцію вже просто не вдасться: електорат просто кажучи, дезорієнтований «що ж все-таки ця ПР мудрує». Так, справжній електорат ПР знаходиться саме на Сході і Півдні, але вибір падає на ПР не з причин глибокої підтримки, з причини «вибору меншого зла» під час голосування, і не більше. На захист ні Янковича, ні ПР ніхто з цих областей не піде без 50грн. Тому, що великої різниці між тим же Тігіпком, Клюєвим чи Азаровим не прослідковується.

 

Мотивація приєднання до РФ. Для серйозного рішення потрібна відповідна мотивація. Перше, що є важливим – рівень життя і матеріального забезпечення. У народу Криму немає мотивації для переходу до РФ – туди, де такий само низький рівень доходів, як і в регіонах України (2500 грн. = 10000 руб. / міс). Банери і сіті-лайти, двомовні таблички на в’їзді до населених пунктів, обмін рублів без копіювання паспорту, повноцінне ставлення, як і до громадян та націй будь-якої іншої країни світу – достатньо прийнятні умови для існування іноземної мови на території того, чи іншого регіону.

 

Масштабні

Мітинги за приєднання до Росії у Східних областях. Оцінка будь-якої події чи явища повинна бути контекстуальною, експертною. Вирвані з бекграунду елементи втрачають своє значення без їх ролі і значення для підґрунтя, в якому вони мають місце. Взяти, наприклад, ті ж самі мітинги у Криму та Східних областях з гаслами приєднання до Росії. Звичайна практика в Україні – для нагадування про яку-небудь активність з боку партії, організовувати оплачені мітинги як і в підтримку – ПР, так і Батьківщини і решти інших. Як не дивно, у різні дні на мітингах цих партій – одні і ті ж обличчя.

 

Є значна частина людей, яка перебивається разовими заробітками з щоденною оплатою праці. Яким у разі невиплати не буде за що навіть добратися додому на метро. Напів-жебраки, у більшості своїй найактивніша група – пенсіонери, які щодня чекають дзвінка, щоб прийняти участь у масових акціях, таких як масові сцени у кіно на кіностудії Довженко, участь у фокус-групах, та, звичайно у мітингах. Цілі групи, яких районне партійне відділення може зібрати сотні лише за годину (звісно, в залежності від кількості операторів на телефоні в офісі, щоб встигнути фізично усіх обдзвонити). Переважно це всі малочисленні мітинги, де беруть участь кілька тисяч осіб – від 1 до 5.

 

Інституціональні, експертні

Нелегітимність центральної влади. Для Європи виступи проти діючої влади центрального держапарату - звичайна практика. Це питання дострокового повернення кредиту довіри, наданого на виборах. Звичайно, це робить організована меншість. Але, якщо опір їй не здійснює інша група - протилежно настроєних громадян, а особиста охорона будівлі Кабміну, це свідчить саме про громадянське суспільство. Саме з правоохоронними органами йшли масові сутички під час спроб захопити установу Секретаріату КМУ на вул. Грушевського. У подібних випадках, посадові особи рівня міністрів самостійно складають повноваження і не чекають радикалізації розвитку подій.

 

З іншого боку самопроголошення частиною країни себе як місцевої влади в нелегальному ключі, і заклик до сепаратизму – це юрисдикція Центральних органів влади. А те, що діюча «нова влада» вчасно не попередила і не загальмувала процес можна назвати державною зрадою саме нової сили. Президент, як і виконуючий обов’язки Президента, виступає гарантом територіальної цілісності країни. Якщо він не здійснює достатньої кількості ініціатив для цього – значить, людина (у даному разі - посадова особа) просто ухиляється від виконання службових зобов’язань і тому, також може бути знята з посади громадянами.

 

До чого варто приготуватись

 

Обстановка з двох боків накаляється. Проте, до питання про відхід Криму заходили здалеку, до цієї думки вже встигли звикнути. Громадяни України відпускають Крим. Сама згадка про подібний негативний хід розвитку подій, звичайно призводить до так званого прогнозу з ефектом Едипу, яким часто користуються оплачені соціологічні дослідження підтримки кандидатів та партій перед виборами (навіщо голосувати за того, хто не подолає відсотковий бар’єр – краще проголосувати за «менше зло»). Але інформаційну війну вже програно. Вірогідність масових виступів в захист цілісності України мала.

 

Росії варто боятися лише виступів кримчан проти економічної стагнації, ворожнечі кримських татар і агресивно налаштованих відпочивальників, які можуть ще багато років підряд влаштовувати небагаточисленні, але жорстокі силові акції з жертвами із щиро відданих «московському царю» росіян. Без публічного визнання помилок з ініціативи влади і підкріплення цих вибачень тим чи іншим реальним кроком з символічної компенсації – татари ніколи не пробачать старих кривд.

 

Історична пам'ять, особливо історичні несправедливості часто стають причиною запеклої боротьби. Не дарма, фахівців з міжнародних відносин готують у спеціалізованих установах саме на базі історичної науки, поглибленого вивчення історії країн профілю.

 

Що стосується шансів на зовнішню допомогу Україні - як показала вже перша реакція країн Заходу – далі розмов справи не підуть. Ні в плані санкцій, ні в плані протидії анексії території іншою країною. Як стверджують експерти, Україна дійсно знаходиться «на периферії» національного інтересу ключових гравців світової політики, тому ніхто не зацікавлений у цілеспрямованому і організованому акті захисту України на засадах благодійності, при відсутності конкретної вигоди. Євросоюзу достатньо приєднати на умовах Асоціації і лише залишок решти України.

 

 

Резюме

 

Якщо раніше Росія ще могла частково впливати на прийняття рішень в Україні, то тепер вона сприйматиметься, особливо молодим поколінням, яке вже не знало спокійного життя Радянського союзу і не жалкує за юнацькими роками того періоду, виключно як агресор. Тим самим, перше, що вимагатиме нині громадянське суспільство – це приєднання до безпекових блоків, які дадуть гарантії захисту. Постає питання, чи дійсно Крим був вартий отримання його такою за висловом Михайла Коцюбинського «дорогою ціною»? Якщо раніше РФ ще зберігала шанси впливу на політику України, то тепер ні ціна на газ, ні торгівельна блокада не створить гострішої обстановки за відокремлення територій.

 

Підводячи підсумки, можна сказати, що немає жодних гарантій того, що в умовах Асоціації з Євросоюзом (чи навіть у його складі), Україні буде жити краще, аніж під протекторатом РФ на зразок Митного союзу, або майбутнього Євразійського об’єднання. Навіть, абстрагуючись від подій з АРК останніх двох місяців, цілком можливо, що РФ вже це передбачила, і вирішила зробити вже «аби що» з метою нагадати світу про себе і примножити любов громадян до діючої влади. Однак, українські тенденції поступовими темпами ведуть саме до такого розвитку подій – євроінтеграційного. І на те є три прості причини.

 

Перша – те, що тих, хто ностальгує за спокійним соціалістичним життям у складі Радянського союзу стає все менше, а їм на зміну приходять ті, хто ставиться до Росії не як до колишньої метрополії і керівника, а як до будь-якої іншої країни на карті світу – нейтрально, доброзичливо і без ейфорії.

 

Друга причина – це беззаперечно те, що проводиться політикою Заходу вже десятки років – ідеалізація євроатлантичного способу життя, ідей свободи, високого рівня життя і загалом всього що в найменших деталях вказує на «зразки нормального життя» - процес, який можна назвати один словом – глобалізація. Можна з впевненістю стверджувати,що раніше за допомогою телебачення, а тепер мережею інтернет ці «зразки Західного життя» запам’ятовуються і засвоюються у свідомості, стають впізнаваними, а тому поступово, звичними і бажаними. Якщо країни Азії уже адаптувались до цих «цінностей глобалізації», то на черзі саме країни пост-соціалістичного табору, за якими послідують мусульманські країни, які все-таки адаптуються до такого способу життя,зберігаючи іслам, яскравий приклад чого вже майже сто років показує Туреччина.

 

Третя – аналогічна ситуація з тим, як росіяни ставляться до США – з недовірою, деяким презирством за колишні кривди на сторінках історії, бажанням позбавитись якого б не було найменшого шансу отримати над собою владу гегемона. Спадають на думку паралелі 2014 року - круглою датою у 360 років з моменту укладення московських домовленостей, або дипломатичних результатів «Переяславської ради» - початку періоду, який Михайло Драгоманов назвав Пропащий час, або кінець сподівань на краще і прихід смутних часів для українців. Саме у 1654 році Б.Хмельницький підписав перший протекторат Росії над Україною, який вперше поставив Україну в залежність від Москви. Гетьман майже переміг Річ Посполиту, розглядав можливість укладення військового союзу із Швецією, але схилився на бік Росії. Не вчитися на своїх помилках – перша ознака дурня. Як писав Драгоманов у зазначеній праці, «оглядатись назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитись знов, як колись помилялись». Тож є деяка вірогідність, що українці, як і 300 років тому, не хочуть помилитись знову і тепер прийшов час спробувати зробити свій вибір і на користь іншого геополітичного напрямку.

 

Очевидно, що Росія здійснила крок по відокремленню території Криму собі на шкоду. І ще не відомо, скільки наслідків це ще за собою потягне. Можливо, це проявлятиметься саме на рівні звичайних росіян, яким перебуваючи за кордоном, просто варто буде стидатися свого походження і тих, хто знаходиться в них при владі. Як сказав Спіноза «ми заслуговуємо тих, хто є нашим правителем». Хоча, у випадку з РФ це можна вважати і обманом енергетично-олігархічним авторитарним урядом - народу, який ще жалкуватиме за минулими проступками своєї влади, яку він більшістю голосів обрав на загальних виборах і так палко підтримує зараз. Саме так, як відбулося і з Німеччиною епохи Третього рейху.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
ТЕГИ: фашизм,Росія,Україна,Путін,Крим,конфлікт,сценарій,Гітлер
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.