Форум української діаспори

В Ауґсбурзі відбувся Форум української діаспори

В останні, ледь теплі дні жовтня (а саме 30-31-го 2026-го року) в Ауґсбурзі (Німеччина) відбувся Європейський Форум Української Діаспори «Ауґсбург 2026». Місто, в котрому відбувалося дійство, є знаковим в історії третьої хвилі української еміграції (тієї, котру брутально виштовхала з рідних земель страшна і безжальна Друга Світова Війна). Починаючи з повоєнних місяців 1945-го року, Ауґсбург, нарівні з Мюнхеном, став одним з найбільших центрів українського життя в зоні непідсовєтської окупації. В таборах ДіПі (анг. Displaced Persons) (казарми, переобладнані склади і стайні, або нашвидко збудовані гуртожитки) безпритульні іноземці (серед яких й не бажаючий з політичних мотивів повертатися до підневільної України люд, загалом, в цьому місті його чисельність сягала 6.000 осіб) поставали національні церкви, театри, школи й книгозбірні, дитячі садки й майстерні, виходили в світ самвидави. За принципом «суворого добору ліпших» (термінологія ідеолога українського націоналізму Дм. Донцова) створювалися структури, котрі очолювали гідні репрезентувати перед німецькою або окупаційною (британською чи американською) владами українську громаду.

Невблаганний в своєму плинові час вимагає аналогічних дій і нині. Керуючись гаслом «без вільної України немає вільної Європи» Об’єднання Українських Організацій у Німеччині (ОУОН) спільно з Європейським Конгресом Українців (ЕКУ) ініціювали зібрання українських громад з метою створення потужного центру, до слів котрого б прислухалися очільники європейських держав та міжнародних інституцій.

Свідомо уникаю переліку прізвищ та імен доповідачів. З деким з них довелося запізнатися ще в часи сатанинського Савєцького Саюзу, інші, з більш молодої генерації, хто довше, а хто лише розпочинає шлях в справі посилення українського світового руху. Головними в цій справі є думки та наміри. В часі форуму відбулося декілька панелей на вкрай важливі для українців, котрі проживають за кордоном, теми: «Україна в Європі. Внесок українського громадянського суспільства та діаспори у європейську безпеку та співпрацю», «Україна без кордонів: голос, вплив, дія», «Збереження української ідентичності та цінностей – запорука майбутнього як України, так і громадян за кордоном», «Історична діаспора, нові громади та зміни в організованому українському житті в Європі», «Посилення голосу українських громад в Європі – через координацію, адвокацію та представництво», «Цифрове покоління, безперервність та майбутнє українських організацій в Європі». Лунали цікаві думки, породжені вимогами часу й роками, навіть десятиліттями ігноровані високопосадовцями потреби. Журюсь, що їх озвучили на такому рівні вкрай запізно (чому не чули тих, хто за них не мовчав від самих початків окрема розмова) але сам факт нехай і запізнілого акцентування уваги на проблемах дарує оптимістичні сподівання. Запам’яталось і визнання однією з виступаючих, що відповіді на поставлене запитання вона не має. Це сміливий вчинок, котрий провокує до пошуку шляхів вирішення проблеми, а не забалакується малозрозумілими і беззмістовними закликами та кліше. Окремої уваги заслуговують і презентації «Європейського Конгресу Українців», «Об’єднання Українських організацій в Німеччині», «Українського Вільного Університету» (Мюнхен) та «CORE UA» (комплексної підтримки для зміцнення стійкості вимушено переміщених осіб з України), в часі котрих присутні змогли більше довідатися про існуючі інституції, котрі наразі репрезентують українство поза межами Батьківщини та опікуються новоприбулими, котрих агресія північного сусіда вигнала з рідних домівок.

Чим і ким під сучасну пору є насправді українці, котрі проживають поза межами земель, на котрих їхні предки вилонилися монолітною етнічною спільнотою? Глузд і логіка, а також міжнародні угоди позбавляють права вимушених втікачів від війни (в данім випадку кілька мільйонів українців знайшли притулок в Європі як «шукачі прихистку» (офіційний термін) позбавляє їх права трактуватися еміграцією. Статус перебування таких є тимчасовим, й з часом стане причиною дискусій і навіть особистісних трагедій. Усвідомлення цього вимагає чітких і продуманих дій та кроків, котрі б унеможливили конфлікти, зневіру й відхід від активної діяльності на національній ниві. Цілком іншими є потреби перших трьох хвиль української еміграції. Приналежні до неї народжувалися поза межами України, є громадянами країн оселення, й для них прагнення зберегти власну національну ідентичність та прагнення бути корисними землі, звідки походять їхні батьки, діди і навіть прадіди, не є пустопорожнім дзвоном. Спроби пошуку спільних точок дотику між вже згаданими першими трьома хвилями еміграції, (четвертою, новітньою, тією, що постала після 1991-го року) й нинішніми втікачами від війни хоч і не є першими (доводилося натрапляти на документи, котрі зафіксували ці зусилля на Північноамериканському континенті) насправді є великим кроком і в справі налагодження діалогу, і в згоді делегування права бути голосом .

В часі виступів озвучили й тверезі думки, котрі для недалеких, проте переповнених емоціями, стали б причиною незгоди. Так, економіка нинішньої України тримається виключно на дотаціях країн Заходу. Без неї військові, держслужбовці, працівники бюджетної царини, а також шпиталі та навчальні заклади залишилися б без оплати та джерел існування. Мине час, стануть відомими й реальні (а не подані офіційно нині, зрозуміло, що занижені) об’єми допомоги, котру наразі надають уряди та громадські організації країн Заходу Україні. Помилковим є твердження, що в нинішній війні доля народу, котрий зазнає збройної агресії та щоденних обстрілів, є нікому не цікавою. Проживаючи вже четвертий рік в одній з країн Західної Європи, почуваюся зобов’язаним засвідчити: свавілля дикої і хижої Московії викликають справедливе засудження в усього цивілізованого світу. Голоси ж опонентів (щоправда не завжди) є підлим й матеріально стимульованим дзявкотінням не чисельного, проте галасливого середовища.

Окрім вже згаданого наміру витворити якщо не єдиний, то потужний і поважний центр, котрий би гідно і на рівні репрезентував українські організації та об’єднання з-поза меж України, звучали й інші мудрі оцінки й передбачення. Україна вже нині мусить шукати шляхи мінімізації насилля, з котрим доведеться зіткнутися після війни з боку звиклих до смерті учасників збройного захисту від московської навали. Українці вже зараз повинні готуватися до створення потужної й непідконтрольної олігархам економіки, котра б забезпечувала гідне життя їх самих й якнайшвидше ліквідувала наслідки війни. Перший, потужний і впевнений крок вже зроблено. Тішусь, що байдужих і слабкодухих в часі форуму почути і побачити не довелося. Впевнений, що їх і не було.

Нарід, котрий пережив московський царат, комуністичний концтабір, спроможний гідно витримати і навалу новітніх ординців. Інакше і бути не може. Історія прирекла нас на перемогу.

                                                                                                 Олесь Вахній