Захід на роздоріжжі
Поки демократичний світ продовжує сперечатися
сам із собою, його головні геополітичні конкуренти спокійно спостерігають за
процесом із дедалі більшим задоволенням. У Москві та Пекіні вже давно зрозуміли
те, що Захід поки не хоче визнавати: найбільшу загрозу для себе він створює не
зовні, а зсередини.
Ще три роки тому після повномасштабного вторгнення Росії
в Україну здавалося, що Захід переживає справжнє відродження. НАТО
зміцнювалося, Європа демонструвала небачену солідарність, США очолювали
коаліцію підтримки Києва, а авторитарні режими опинилися перед перспективою
стратегічної поразки.
Проте сьогодні картина виглядає зовсім інакше.
Конфлікт між Дональдом Трампом та Джорджею Мелоні,
політичні суперечки між Варшавою і Києвом, внутрішня нестабільність у Великій
Британії, дедалі більша поляризація американського суспільства — усе це створює
враження цивілізації, яка починає втрачати здатність до стратегічного мислення.
І саме на цьому тлі дедалі тривожніше звучить
попередження відомого дослідника Китаю Адріана Гайгеса: «Ми, як лунатики, йдемо
в китайську епоху».
Захід втомився від самого себе
Проблема полягає не лише в окремих політичних
конфліктах. Справжня криза набагато глибша.
Демократичні країни дедалі частіше живуть логікою
коротких політичних циклів. Вибори, рейтинги, соціальні мережі, миттєві
скандали та боротьба за популярність фактично витісняють стратегічне
планування.
Натомість Китай мислить десятиліттями. Коли західні
політики думають про наступні вибори, у Пекіні планують наступні покоління.
Саме тому китайська влада не поспішає. Вона не потребує
гучних перемог сьогодні. Достатньо просто чекати, поки конкуренти
послаблюватимуть себе самостійно.
Фактично Китай використовує найдавнішу стратегічну
формулу світу: перемогти без битви.
Трамп як симптом, а не причина
Окремої уваги заслуговує постать Дональда
Трампа. На думку Адріана Гайгеса, нинішній президент США дедалі частіше поводиться
із союзниками жорсткіше, ніж із противниками Заходу.
Останні конфлікти із європейськими партнерами лише
підсилюють це враження. Трамп не є першопричиною проблем Заходу. Він радше став
її проявом.
Його популярність демонструє втому значної частини західного
суспільства від традиційних еліт, глобалізації та бюрократичних механізмів
ухвалення рішень.
Проте політика постійних конфліктів має небезпечний
побічний ефект.
Коли головний гарант західної безпеки починає регулярно
сваритися із власними союзниками, це автоматично посилює позиції Москви та
Пекіна.
Кремль і китайське керівництво навіть не приховують свого
задоволення від таких процесів.
Китайська пастка залежності
Ще одна небезпека полягає у поступовому
економічному підкоренні Заходу. Після початку великої війни багато європейських
держав болісно усвідомили наслідки залежності від російських енергоносіїв.
Здавалося б, урок мав бути засвоєний.
Однак сьогодні Захід ризикує повторити ту саму помилку
вже щодо Китаю. Сонячні панелі, акумулятори, рідкісноземельні метали,
компоненти для електромобілів, стратегічна сировина — у багатьох критично
важливих галузях Китай уже займає домінуючі позиції.
І якщо колись Кремль використовував газ як політичну
зброю, то Пекін має набагато ширший арсенал економічних інструментів впливу.
Найнебезпечніше те, що залежність формується поступово й
майже непомітно. Саме тому вона часто здається безпечною. До того моменту, поки
не стає критичною.
Україна — головний тест для Заходу
Російсько-українська війна сьогодні
залишається головним випробуванням для демократичного світу. Для Путіна Україна
є не лише територіальною ціллю. Це полігон перевірки західної єдності.
Кожен конфлікт між союзниками, кожна політична криза,
кожне зниження підтримки Києва сприймаються Кремлем як сигнал слабкості.
А в Пекіні уважно аналізують ці процеси. Адже сценарій
майбутнього протистояння навколо Тайваню багато в чому залежатиме від того, як
Захід витримає український тест.
Якщо демократичний світ виявиться нездатним підтримувати
власних союзників протягом тривалого часу, це стане потужним стимулом для нових
глобальних авантюр авторитарних режимів.
Лунатики перед прірвою
Можливо, найточнішим у словах Адріана Гайгеса
є саме образ лунатиків. Лунатик не бачить небезпеки не тому, що її немає. Він
просто не усвідомлює, куди йде.
Сьогодні Захід продовжує залишатися найпотужнішим
економічним, військовим і технологічним центром світу. Його ресурси значно
перевищують можливості Росії та навіть Китаю.
Але історія неодноразово доводила: імперії рідко
програють через брак ресурсів. Найчастіше вони програють через втрату волі,
стратегічного бачення та внутрішньої єдності.
Саме це сьогодні стає головним викликом для
демократичного світу. Пекін може чекати. Москва може чекати.
Питання лише в тому, чи прокинеться Захід раніше, ніж
китайська епоха стане незворотною реальністю.