Казахстанский излом. Кремлевская интервенция как повод агрессии против Украины

Казахстанська «лава» має прискорити виверження геополітичного вулкану, магмою якого з 2014 року є Україна. А охолонути вулканічна порода має, на думку Путіна, вже в обрисах нової "Країни рад".

Маркери геополітичного загострення у Казахстані найточніше окреслив Держсекретар США Блінкен. Його влучне спостереження про росіян, які «мітять» чужі території, не поспішаючи додому, охоче підтвердять у Молдові, Грузії чи Україні.

Для України у цій ситуації є очевидними є два висновки. По-перше, РФ увійшла до Казахстану надовго. У Кремлі свідомо розклали і підпалили бікфордову мотузку, підірвавши зсередини відносно стабільну державу. По-друге, ці події є частиною стратегії, спрямованої на відновлення геополітичної спроможності РФ. Для нас цей сценарій критично неприйнятний, оскільки передбачає фізичне знищення або політичне зникнення України. Відтак маємо якнайшвидше визначити лінію захисту і засоби протидії.

Путін скористався внутрішніми суперечностями так званого транзиту влади у Казахстані, аби вчинити ескалацію на стратегічній для себе території. Цьому сприяє деяка невизначеність місцевих кланів щодо геополітичних альянсів і форматів.

Назарбаєв вибудовував відносно незалежний від Кремля курс національної держави, здатної маневрувати між інтересами Москви, Вашингтону і Пекіну. Натомість чинний президент Токаєв, виглядає, схиляється до ставки на путінський режим. Індикатором такої трансформації є його політично аномальне звернення до РФ та ОДКБ щодо введення «миротворців» для «умиротворення» власного народу.

Негайна згода Путіна свідчить про попередню готовність Кремля до такого розвитку подій. Це підтверджують блискавичне перекидання до Казахстану контингенту ОДКБ, основа якого – сили спецоперацій РФ, і – силові провокації у середовищі мирного протесту. Останні стали приводом для жорстокого придушення із застосуванням вогнепальної зброї.

Такий ланцюг подій відповідає формулі гібридних війн РФ, свого часу озвученій її автором – генералом Герасимовим. Ці війни, за спостереженнями представника країни-агресора, починаються з внутрішньополітичних провокацій, що створюють тло для громадянських протестів. Далі підготовлені агенти РФ загострюють їх неадекватною агресією і мародерством. Коли ситуація сягає точки кипіння, у Кремлі пропонують країні-жертві ультиматум – офіційно запросити так званих «миротворців» ОДКБ, що швидко «наведуть лад», або – отримати політичний апокаліпсис.

Перший варіант передбачає умовне збереження суверенітету, із запровадженням чи посиленням проросійського режиму. Другий – знищує  навіть формальні ознаки суверенітету. Для Путіна наразі актуальні обидва варіанти, оскільки вони наближають його до мети – входження критично ослабленого Казахстану разом із анексованою Білоруссю і завойованою Україною до так званого «СРСР-2» з центром у Москві.

Показово, що старт казахстанських подій відбувся напередодні очікуваних торгів Москви з Вашингтоном щодо України. Це дає підстави говорити про асиметричний хід Кремля, покликаний відволікти світову увагу від імовірної агресії проти Києва і розмити тези про російську військову загрозу.

Переговорне тло посилюється путінським ядерним шантажем і безперервним тасуванням військової колоди на українських кордонах. Максимальна мета Путіна – отримати згоду США на право РФ визначати виключний вплив у пострадянських країнах. Насамперед ідеться про Україну – найсильнішого опонента РФ у регіоні, а відтак – найслабшої ланки у геополітичних мареннях Кремля.

Події у Казахстані – пряма загроза Україні, без якої втрачають сенс ілюзії кремлівських архітекторів про нову імперію. Казахстанська «лава», за задумом Путіна, має прискорити виверження геополітичного вулкану, магмою якого з 2014 року є Україна. А охолонути вулканічна порода має, як він сподівається, вже в обрисах нової «Країни рад».

Очевидно, що після жорстких меседжів Блінкена Кремль вже не зірве джек-пот. А тому там посилюватимуть гібридну напругу на найбільш чутливих напрямках. Події в Казахстані, іммігрантська «криза» на кордоні з Польщею і загалом – увесь так званий путінський «перемовний» процес є ланками стратегічного ланцюга, спрямованого на відволікання уваги Заходу від реальних намірів проти України. У Кремлі підвищують ставки у розрахунку отримати те, що їм треба, поступившись другорядним.

У Казахстані Кремль розширив тактичні можливості на випадок великої війни з Києвом. Йому буде досить легко знайти  штучний привід, аби виправдати напад. Більше того, він вже проглядається у тезах спецслужб РФ про втручання України у казахстанську кризу. У ЗМІ вже достатньо згадок про те, що безлади в Алмати спрямовують представники казахстанської опозиції з території України. Це – ознака класичної технології ФСБ із створенням уявного процесу, сфокусованого у медіа.

Одним із таких «опозиціонерів» є представник віртуального руху «Демократичний вибір Казахстану» Мухтар Аблязов. Цей суперечливий персонаж є випускником Московського інженерно-фізичного інституту, де під кураторством КДБ готували спеціалістів для воєнних та ядерних програм. Згодом Аблязов був у Казахстані урядовцем і головою ради директорів банку БТА, після чого його звинуватили  у замовних вбивствах і створенні злочинних угруповань.

Наразі офіційно він перебуває на території Франції, але чомусь використовує мобільні номери українських операторів, координуючи, як він зазначає, масові протести, зв’язок з опозицією, питання зміни режиму Назарбаєва. Він підкреслює свою «діяльність» в Україні у низці публічних інтерв’ю. Якщо припустити, що Аблязов виконує завдання ФСБ РФ, то його «опозиційні заклики» з посиланням на нібито «українське втручання» можуть стати приводом для військової атаки.

У нинішній ситуації завдання України – відвернути найгірший варіант. Для нас це – тіньова згода великих гравців з РФ за нашою спиною. За рахунок дипломатичної активності маємо  акцентувати на ризиках такого варіанту подій для світу.

Нікого не має вводити в оману уявна «всесильність» Росії. Попри важелі ядерного й енергетичного шантажу, це – вразлива сировинна економіка, без потенціалу протидії економічній блокаді, на яку натякають американські ЗМІ. Аби відчути її слабкість, достатньо зауважити, що показник ВВП РФ у 2020-му склав $1,46 трлн. А, приміром, рівень капіталізації однієї лише корпорації Apple торік сягнув $3 трлн. РФ – лише 69-та за рейтингом валового національного доходу серед країн світу.

Давно відомо, що зазвичай Москва бере стільки, скільки їй дозволяють. При цьому вона може казитися у показових істериках, але без крайньої потреби не переступить червоні лінії, за якими бовваніють реальні військові чи економічні загрози. Кремлівські «диригенти» тонко розрізняють напівтони, що лунають з дипломатичних клавіш, які натискають ключові світові гравці. Україна має бути переконливою, аби ці клавіши звучали злагоджено і планета уникнула масштабної, убивчої для всіх війни.