Як Росія використовує європейський медіапростір для антиукраїнської пропаганди

Цьому сприяють знову потеплілі після однаково неприємних обом сторонам, але все ж вимушених унаслідок затримання минулої осені двох російських шпигунів заморозків двосторонні австрійсько-російські від

Цьому сприяють знову потеплілі після однаково неприємних обом сторонам, але все ж вимушених унаслідок затримання минулої осені двох російських шпигунів заморозків двосторонні австрійсько-російські відносини. Тим більше, не забуваймо, що, саме до речі, штаб-квартира Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) перебуває тут же — у Відні. Це знову, як колись у роки Холодної війни для СРСР і для нинішньої Росії перетворює австрійську столицю на зручний, розташований у самому серці Європейського Союзу, плацдарм гібридної війни. «Ми будемо боротися, щоб пустили всіх журналістів, щоб усе було цивілізовано. МЗС Росії працює щодня, наше представництво у Відні теж, ці контакти мають постійний характер», — поділився в середу з російськими та австрійськими журналістами статс-секретар, заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін.

Нагадаю, розпочав скандал, наслідуючи Дональда Трампа, опублікований 7 березня твітт міністра закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, у якому вона назвала заборону на в’їзд Крістіанові Вершютцу до України «несумісним з європейськими основними цінностями» «актом цензури». Що об’єднує офіційні кроки, які були зроблені, і документи австрійської сторони — як і МЗС, депутатів австрійського парламенту, Австрійської спілки журналістів — це повне ігнорування обставин, які стали причиною такого рішення України. А саме, того факту, що, порушуючи українське законодавство та загальні норми міжнародного права, австрійський журналіст Крістіан Вершютц неодноразово незаконно проникав на територію України через пункти пропуску, контрольовані російською окупаційною адміністрацією, хоча кожного разу мав можливість відвідати окуповані території законно — через пункти пропуску, контрольовані Україною, і, що не менш важливо, він достеменно знав про правові наслідки цих своїх кроків.

Утім, однією з причин такого вибіркового підходу австрійської сторони до цієї проблеми є прорахунки з боку України. У перші дні скандалу інформацію про причини заборони на в’їзд Вершютцу поширював хто завгодно, але тільки не відповідальні за це рішення органи. Як наслідок, протягом цих декількох днів у інформаційному просторі запанувала вперше озвучена 7 березня депутатом від «Блоку Петра Порошенка» Ольгою Черваковою версія, яка ґрунтується, за її словами, на інформації від неназваних джерел у СБУ, що причиною рішення української спецслужби про заборону Вершютцу на в’їзд до України стала «загроза, яку він ніс для національної безпеки». Важко собі уявити менш вдале формулювання та кращий доказ тези про «несумісний з європейськими цінностями акт цензури» — і для очільника австрійського МЗС, і для кремлівської пропаганди. Через два дні, коли в СБУ нарешті відгуляли свята, опубліковану ними офіційну версію в Європі вже ніхто не помітив. А всі спростування постфактум Ольги Червакової, що «українська влада не вступає в дискусії довкола змісту його сюжетів» після першого посту, в якому вона детально, з «лінками» й цитатами на статті Вершютца з’ясовувала, в чому конкретно полягає його загроза  безпеці України, було як мінімум наївним. Разом із тим, що офіційна позиція Міністерства закордонних справ України була озвучена лише тиждень по тому, все це, без сумніву, гідний введення в підручники приклад, як програти інформаційну війну.

Так само самогубною в інформаційній війні була спроба пояснити заборону на в’їзд Вершютцу загрозами його безпеці, про що повідомили потім. Основою для неї, СБУ відверто пише про це, було озвучене ще в грудні звернення самого журналіста до властей Австрії з проханням захистити його безпеку від загроз «воєнізованих, ультранаціоналістичних груп, які погрожують журналістам, що критично освітлюють  політику керівництва України» та «дріб’язкових причіпок українських властей». Якщо СБУ хотіло підтвердити основну тезу публікацій Вершютца «спільно — радикальними націоналістами та керівництвом України — вчинених перешкод незалежній журналістиці», що ж, їх можна привітати, повторивши як аргумент звинувачення самого Вершютца, їм це вдалося. Наслідок —  ми самі вклали інформаційну зброю в руки ворога і можемо ображатися лише на самих себе.

Найгірше, що це був не злий намір. Більше через непрофесіоналізм — у нас не звикли не лише прораховувати всі можливі ризики від своїх дій, але й заздалегідь розробляти інформаційну стратегію. А ще гірше — наші політики, чиновники, дипломати часто плутають українську і західну аудиторію — те, що можна згодувати більшості українців, є червоною ганчіркою для європейського бика. У ситуації з Вершютцем у доступі для наших політиків, чиновників, дипломатів були неспростовні, через підкріплення їх документально підтвердженими фактами неодноразового незаконного перетину кордону, аргументи заборони на його в’їзд до України. У нас їм чомусь віддали перевагу над аргументами з царини припущень — що ми не зможемо захистити його від справедливого гніву радикалів, що Вершютц  писав під диктування Кремля. Ось тільки, якщо копнути написане цим журналістом глибше, можна знайти його об’єктивні репортажі з Майдану, а також дане ним 2014 року Deutsche Welle інтерв’ю, яке він завершував словами: «Я завжди думав і думаю, що Європейський союз зробив величезну помилку, не прийнявши свого часу Україну. Для мене Україна — це європейська країна. Крапка». Залишається лише здогадуватися, окрім непрофесіоналізму, корупції, погроз, на що ще у виконанні наших політиків, чиновників, радикалів за минулі п’ять років йому довелося наразитися, що настільки змінило його колись проукраїнську позицію. І скільки ще за минулі роки ми так само, короткозоро відштовхнувши до росіян, розгубили вчорашніх симпатиків і друзів.

Ну, і в кінці повернемося до того, з чого почали. Сьогодні, завдяки прорахункам України у «справі Вершютца», росіяни повністю синхронізували свою інформаційну кампанію довкола недопущення російських журналістів до висвітлення українських виборів, а також «переслідування незалежної преси в Україні» з австрійською. Звичайно, для багатьох українців введення Вершютца в один список із Вишинським, Муравицьким, Скачко буде доказом, що він справді є штатним пропагандистом Кремля. Але через високий авторитет Крістіана Вершютца серед його європейських колег, навпаки, перетворить в очах багатьох із них переслідуваних українськими спецслужбами російських пропагандистів у такі ж як і він безневинні жертви.