Нове попередження, або на що натякає «Велика сімка»

У канадському Торонто відбулася зустріч міністрів закордонних справ «Великої сімки» (чи G7). Хочу нагадати, що до участі у такому форматі вперше було запрошено міністра закордонних справ України.

Цей факт іще раз підтверджує, що «українське питання» є серед перших на порядку денному лідерів провідних держав, і що світ уважно спостерігає за процесами всередині самої України, від розвитку яких і залежатиме подальша доля нашої країни.

Чергове чи останнє попередження?

 І прикро, коли навіть у спільному комюніке, ухваленому за підсумками зустрічі міністрів закордонних справ найвпливовіших світових держав, наші партнери змушені застерігати українську владу від ігор та прямо вимагати активізації зусиль у напрямку проведення найнеобхідніших для нашої держави і народу реформ – створення Вищого антикорупційного суду (у відповідності до рекомендацій Венеційської комісії), проведення виборчої реформи та ухвалення закону «Про національну безпеку». А те, що світові лідери добре зрозуміли, з ким змушені мати справу, сумнівів уже не викликає. Тому й прописують у документах такого рівня повну довіру до групи послів держав «Великої сімки» в Україні та провідну роль цієї групи в моніторингу і підтримці здійснення реформ. Адже наша влада, яка нині розповідає про успішність змін з усіх екранів телевізорів, насправді навряд чи може похвалитися реальними результатами.

Наступного року добігає кінця каденція нинішнього Президента та завершується робота чинного парламенту. П’ять років – це час для звітування. Ще можна встигнути щось зробити і щось змінити, однак уже не змінити головного – втраченої віри українського суспільства та довіри міжнародних партнерів.

Чи навчить нас чогось історія?

Історія вчить, і в Україні вона чітко показала, до чого призводять зовнішньополітична невизначеність та внутрішньополітичні ігри. Ми вже відчували на собі втрату світової підтримки через наше кидання то на Схід, то на Захід, через корупцію, через невиправдані сподівання і відсутність прозорих правил ведення бізнесу. Ми знаємо, що таке «втома від України», та бачимо, до яких наслідків вона призводить. І ми зобов’язані були зробити висновки та не втрачати другого шансу в 2014-му році, коли російська агресія мобілізувала світ, і він став на підтримку України – це зробили навіть ті, хто раніше не особливо переймався українськими справами або й взагалі ставився до нас із пересторогою і невеликою приязністю. Нашу державу підтримали, розуміючи, що вона захищає весь демократичний світ.

Проте останніми роками помітно скорочується політична підтримка України – ми спостерігаємо неоднозначні ситуації в ПАРЄ, бачимо неоптимістичну статистику підтримки резолюцій нашої держави в ООН.  Та й навіть у вчорашньому комюніке «Велика сімка», з одного боку, чітко засуджує російську агресію і говорить про готовність до подальших обмежувальних заходів, з іншого – залишає двері для діалогу з Росією відкритими.

Наслідки бездумного політиканства позначаються і на розвитку відносин з нашими найближчими сусідами. З Угорщиною їх зіпсовано через поправку до закону «Про освіту», яку вносили в останній момент. У результаті ми отримали відвертого супротивника, який активно перешкоджає нашій євроатлантичній інтеграції, блокуючи подальший прогрес у напрямку активізації партнерства по лінії Україна-НАТО. Ба більше, ще й клубок проблем із Польщею в історичній сфері лише зростає. І через політиканство українських чиновників, і в цих суперечках позиція Києва виглядає далеко не завжди обґрунтованою.

Окрім того, не слід забувати, що дуже часто позитивні для нашої держави рішення на міжнародній арені потребують подальших кроків уже з боку України. Так, ПАРЄ у резолюції «Про надзвичайний стан і відступ від конвенції про права людини» від 24-го квітня визначила «фактичне управління» територіями ОРДЛО з боку Росії. Безумовно, кожна фіксація Росії як країни-окупанта є важливою з точки зору міжнародного права та подальших судових процесів, зокрема в ЄСПЛ. Тобто з’являється додатковий аргумент для української дипломатії. Проте варто пам’ятати просту річ: реалізація зазначених ініціатив можлива лише за наявності відповідної політичної волі керівництва держави, конкурентних дій на міжнародній арені, ефективної комунікації та реальної стратегії притягнення Росії до відповідальності. На жаль, з усім цим нині величезні проблеми, адже основне питання для влади – президентські та парламентські вибори.   

Чому світ повинен підтримати Україну

 Можна багато чим дорікати західним партнерам: і невиконанням Будапештського меморандуму, і тим, що міжнародна фінансова підтримка України могла б бути більш рішучою, і тим, що надто обережна позиція Заходу не дозволила зупинити російської агресії на самому початку. Однак такі звинувачення лунають непереконливо, коли українська влада сама вдається до хибних кроків. Ми маємо усвідомити, що ніхто не зробить нашої роботи за нас – ніхто не захистить ні наших людей, ні земель, ні кордонів, якщо ми не зробимо цього самі! А світ тут готовий надати підтримку і допомогти, але лише тоді, коли побачить чесність та прагнення до проведення справжніх реформ, а не тоді, коли можновладці, прикриваючись красивими гаслами, продовжують тотальний дерибан.

Саме цей урок уже пройдено, і його добре засвоїли українці, інвестори, зарубіжні партнери...  

А як нині українська влада завойовує підтримку західних лідерів? Підтримайте нас, бо без нас буде гірше. Мовляв, краще погана стабільність, ніж тотальна непередбачуваність. Так, українці та весь цивілізований світ справді втомилися від конфліктів і кровопролиття,  кожен хоче спокою. Але все-таки це не той аргумент, яким можна зловживати у діалозі з міжнародними партнерами: підтримайте, бо буде гірше.

Підтримайте, бо ми досягли успіхів! Підтримайте, бо ми виконуємо свої зобов’язання! Ось якими мають бути аргументи. Що більше влада вдаватиметься до маніпуляцій, то слабшою ставатиме Україна зовні.

Відносини з ЄС та США перетворилися на такі, в яких Україна постійно вимагає, але натомість не дослухається до порад партнерів. Ми вимагаємо жорсткіших санкцій щодо Росії, вимагаємо фінансової підтримки. Політики використовують зустрічі з лідерами ЄС не стільки на користь Україні, скільки для власної легітимації – підвищення рейтингів. Усе це призвело до втрати шансів, до того, що довіру партнерів фактично вичерпано.

Порядок денний для нашої країни

Якими будуть мої рекомендації у цьому контексті? Перше: не давати обіцянок, яких не зможеш виконати. Якщо обіцяли Євросоюзу та Штатам створити Вищий антикорупційний суд відповідно до порад Венеційської комісії, то маємо це зробити. Те саме з новим Виборчим кодексом та законом «Про національну безпеку». Я вже не говорю про те, що це потрібно не Заходу, а Україні. Друге: Україна має бути взірцем для регіону і світу з проведення основних реформ. Не досить того, що міжнародні партнери бачать прогрес у децентралізації та економіці (та й те, наскільки очевидним є цей прогрес, – питання дискусійне). Судова реформа, боротьба з корупцією – це найочікуваніші реформи. Третє: виконання двох перших порад дозволить ефективніше протидіяти російській агресії.

І не треба забувати, що зараз російська пропагандистська машина працює на повну. Тому кожна помилка нашої влади, кожен корупційний скандал – це ніж у спину український безпеці, це знову втрачені життя наших хлопців на фронті та втрачені шанси на гідне майбутнє для наступних поколінь. 

Лише ґрунтовна і кропітка робота над собою робитиме Україну сильнішою, тільки так ми зможемо відновити втрачену довіру та збудувати справді успішну державу. Адже довіра – вже половина успіху. І в боротьбі з російською агресією, і в боротьбі з бідністю, і на шляху до гідного місця у світовому співтоваристві. Лише відновивши довіру до України, ми зможемо зупинити цю страшну гібридну війну, відновити мир, залучити іноземні інвестиції та відбудувати економічно могутню державу. І тоді запрошення українських керівників на зустрічі G7 стануть простою формальністю.