Відношення Росії до українських військових під час Другої світової війни

Молоде покоління українців до квітня 2014 року не замислювалося над важким і моторошним словом «війна».

Так, про війну говорили бабусі, дідусі і книги з історії. Проте, наш народ відчув на собі вплив і наслідки цього слова тоді, і продовжує відчувати, нажаль, сьогодні.

Друга світова війна увійшла в історію як війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. Вона є однією з ключових історичних подій в пам’яті Українського народу. Проте, нажаль, загальні уявлення про ті події серед широких верств українського суспільства і досі знаходяться у полі радянського мегаміфу про Велику Вітчизняну війну (Велику Перемогу), ідеологічна сутність якого є дуже віддаленою від історичної правди та україноцентричного трактування національної історії. 

Яка відмінність тогочасної війни і війни, що відбувається на Сході України сьогодні? Відверто – невелика...

Офіційно СРСР воював проти німецько-фашистських загарбників, проте, усередині союзу також було все неоднозначно. Росія вважала себе титульною нацією в союзі, а всіх інших республік – як недолугих і таких, що мають підкорятися. Неодноразово звучать тепер від очевидців факти, що українські військові були на передовій і весь удар відчували на своїй «шкірі» першими.

Також це підтверджено статистикою у якій наводяться такі дані, що «людські військові втрати української УРСР були визначені в 2,5 млн чоловік і 5,5 млн. – загиблих військовополонених і мирного населення. По відношенню до загальних втрат СРСР це становить 40-44%. З врахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення), то втрати складуть приблизно 14,5 млн чоловік. Було також зруйновано майже 700 міст (40% усіх міст Радянського Союзу, знищених війною) і 28000 сіл. У війні загинув кожен п'ятий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% з загальної кількості. Спалено 319 000 господарств, на Лівобережній Україні був зруйнований кожен четвертий будинок».

Ми можемо стверджувати, що перемога, якою так нав’язливо і показово хизуються російські керівники здобута в більшій мірі Україною, адже як бачимо з вищенаведених даних саме Україна зазнала найбільших втрат.

Щодо ставлення Росії до українських військових, то також з статистики видно, хто був визначений під удар кулеметів першочергово.

Цинічно називаючи себе «старшим братом» і сьогодні Росія продовжує «допомагати» українському народові, підтримуючи сепаратистські настрої і терористичні угрупування на Сході України, вводячи кадрові війська на цю територію, під виглядом гуманітарної допомоги незаконно ввозячи на територію України зброю, поширюючи серед українського населення пропаганду…

Хочеться запитати: «Скільки необхідно нашому «брату» української крові, щоб втомити спрагу?». Відповіді не буде, бо безумство не має відповідей...