Як правило «Троьох З» допомагає студентам і шкодить державі?

Правило «трьох Зе» доволі примітивне, зрозуміле і просте. «Зазубрив. Здав. Забув» - звучить просто і не складно. Особливих умінь тут не потрібно, треба лише трохи часу, терпіння і наполегливості.

 На практиці «зазубрити, здати і забути»  –  це свята сесійна заповідь, що діє майже безвідмовно, адже знання від заучених термінів і понять часом відрізнити складно та і ніхто через місяць після сесії не питає: «А що ти запам`ятав із того, що вчив і як це тобі допоможе?» - щоб зловити «на гарячому» . Так і ростуть наші золоті медалісти, потім «червонодоплимники», а потім хто?...  Лише з роками оболонка відмінника спадає, як позолота з пластмаси і  ще вчорашні «розумники» не знають, як діяти далі, переступивши поріг навчального закладу. Ці вчорашні відмінники чудово розуміють, що відповідних знань в університеті не отримали і абсолютно не готові до самостійного  життя, бо спочатку зубрили, як правило непотрібні масиви інформації, а потім їх благополучно забували. На роботі таких, без досвіду та знань, бачити не дуже раді, а вчитися знову  надто складно та й годинник поспішає. Держава чекає геніїв, а отримує їхні дипломи та проблеми. Тоді постають питання, що потребують вирішення негайно:  Як цим відмінникам бути далі?  Чия це проблема? І хто винен в тому, що дипломовані спеціалісти неготові йти на роботу?

Щоб відповісти на ці питання потрібно трішки перелистати історію. А саме, повернутися в недалеке радянське минуле і пошукати відповідей там.  Я бачу їх, коли дивлюсь на своїх батьків…  Мама з дитинства розповідала, що в школі навчалась лише на п`ятірки, була піонеркою, спортсменкою, потім відмінницею в університеті і нарешті отримала свій червоний диплом- який був для неї, наче, надпис на лобі «ідеальна громадянка».  Для мене її успіхи  були прекрасною мотивацією, особливо, коли я порівнювала її  з татом, котрий прогулював школу, мав трійки і пізніше забував ходити на пари. А замість навчання займався тим, що йому подобалось, але не іншим. (Продовжує й досі.)  При цьому, я не скажу, що хтось із моїх батьків менш освічений. Але те, що вони вчились абсолютно по-різному я бачу.  Батьки часто розповідають мені, як їх учили і порівнюють вчора і сьогодні. В результаті моя мама здобувала освіту ще раз. І це не тільки через те, що вона діяла за формулою «Трьох зе», а й тому, що її покоління вчили бути найкращими в усьому і нині, коли об`єми інформації вимірюють вже гегабайтами і терабайтами, коли в студента намагаються «впхнути» буквально «все» ці люди не встигають. Не встигають тому, що  часи змінились, потреби і цілі теж, а стара хвороба «відмінник» ні.

Тож після розпаду радянщии студенти  не встигали поглинати ті масиви інформації, які в них «впихали» і тому часто йшли на хитрощі. Це сьогодні актуально говорити про те, що людина не може бути успішною всюди, модно й поділяти людей на гуманітаріїв та технарів, медиків тощо. А ще кілька десятків років тому наших батьків хотіли виховати геніями. Мабуть тому, що «найсильніша і найкраща держава в світі –СССР» - повинна була мати ідеальних громадян. Навчатися і працювати повинні були всі,  при цьому тих, хто намагався порушувати встановлені правила вважали неуками та неробами. Свого часу мого тата таким називали, доки не прийшли «кращі часи» і в отруєних комунізмом людських умах  з`явилося болюче для багатьох  розуміння феномену «особистість». Мій тато був особливим- я це кажу гордо, хоча не рівнялась на нього в дитинстві (бо диплом і п`ятірки були мамині:) . Такі, як він, в часи Перебудови хотіли зламати систему, котра вбивала у них природнє і вирощувала, як огородину, підсипаючи одне добриво всім. Вони, «не такі, як всі», погойдували іржаву машину  доки та нарешті  не впала. Тоді цеглинки її величності радянщини розсипались, мов буси, по республіках. Сьогодні ми повинні їх збирати, бо ті залежались уже в 21 столітті і тепер на них деякі лінивці намагаються будувати храми.

Храм украхнської сучасної вищої освіти, на жаль, зведено на старих матеріалах радянщини. А нові методи та технології в ньому існують лише в окремих частинах, або на різних проміжках часу, коли спочатку студенти їх приймають і, здається, готові йти далі. Але тут перед ними постає вся недовершеність системи з її дірявим дахом. Система  не готова вносити зміни, бо знає, що змінювати доведеться все.  Наприклад, навіть зараз в наших ВНЗ студенти нерідко отримують завдання -«Завчити та переказати дослівно текст/ параграф/ визначення напам’ять» - хіба таке зубріння має певний вплив на майбутнє студента?  І навпроти, студентську практику часто вважають недоцільною, її ставлять на наступні місця після написання курсових робіт, рефератів тощо. Також, студентам намагаються «впхнути» у голови буквально все, їх, наче, прагнуть зробити універсальними, компетентними в усіх сферах, замість навчити чомусь одному, але якісно. В результаті величезні масиви інформації блукають  коридорами українських вузів, а тим часом в головах студентів- вітер…

 Приходить розуміння, що новим знанням немає місця у вищій освіті, хоча б тому, що студентству  їх нізвідки черпати,  всі джерела інформації – радянські  і вже неактуальні. Схоже, старі методи засіли в самому ядрі, а навчальні програми створюють люди, котрі, здається, не мають уявлення про потреби сучасного ринку праці.  Виходить, що між амбіційними, готовими до змін студентами та освітніми програмами і всією системою величезне провалля. Ще більша яма потім формується між випускниками, котрі колись вгрузли в освітнє болото і брели ним, як могли 5 років,  та їхніми роботодавцями. Тож, як бачимо,  країна рідко отримує готових до роботи випускників, бо більшість губиться на робочому місці одразу і розуміє, що потрібно вчитися ще.  

Як правило, хороші знання мають ті, хто плив проти течії освітніх програм і займався самоосвітою, фільтрував масиви інформації отримані на парах, сам креслив вектори своїх пріоритетів. Нині існує багато  тренінгів та шкіл, що допомагають людям отримати ґрунтовні знання і практичні навички, котрі їм неодмінно знадобляться в майбутньому. Закордоном такі заходи стоять поряд із навчанням у вузах .  Але в Україні дипломи та атестати з вищезгаданих курсів навряд чи замінять чарівну картку, що свідчить про здобуту вищу освіту. На жаль, ставлення до дипломів у нас збереглось стереотипне. Головне їх мати, все інше неважливо?! Здається, на таких переконаннях с в нашому храмі стоїть нова корупційна колона. А підживлюють її ті,  хто не боїться діяти за наступним правилом «Трьох зе»-  «Заплатив. Здав. Забув». Прикро, адже воно ще більш небезпечне для держави, ніж попереднє і породжує не менше проблем.

Зазубрити. Здати і забути, як страшний сон- такий вихід нині бачать мільйони молодих людей, котрі хочуть встигати в усьому і мріють бути успішними.  Все тому, що інші шляхи отримати гарну оцінку  частіше за цей приводять в глухий кут, бо часто є надто суб`єктивними, щоб подобатись багатьом викладачам, що звикли «штампувати» студентів. Тут доречно згадати слова ректора НУ «Острозька академія» Ігора Пасічника: «Основна проблема наших викладачів, це те, що вони оцінюють лише знання. Знання, які студент часто не осмислює, а лише озвучує. Оцінювати потрібно те, як студент користується цими знаннями» .

Корені проблеми лежать в старій системі. Але не менш важливим фактором є й суспільні стереотипи і догми, що повисли в наших головах. Люди надто добре навчились обманювати когось, на стільки, що регулярно дурять себе і не розуміють очевидних речей, доки самі не потраплять у пастку.  Людям пора позбутися від звички обманювати себе і зрозуміти, що зазубрити- не означає знати і розуміти. Мати  червоний диплом – не обов`язково бути розумним та хорошим спеціалістом. Мати багато вищих навчальних закладів  для держави це не те ж саме, що бути забезпеченою фахівцями в усіх галузях.  Настав час руйнувати стереотипи. І головне у цій справі абсолютно всім: студентам, викладачам, міністрам тощо, прислухатись один до одного та не боятися змін. Ми самі захотіли жити «по-новому» тож важливо засвоїти урок, не «зазубрити».