Останній вартовий

Написано 2 січня, але викласти в мережу додумався лише зараз.

«Чесно кажучи, ніколи б не подумав, що я, колись звичайний учень цієї школи, стану колись її останнім вартовим» – зізнається мені батько. Сьогодні, першого січня, він, як і кожного дня, на своєму посту – охороняє те, що ще два роки тому було Ганно-Требинівською ЗОШ І-ІІ ступенів.

 Я не так уже й часто приїжджаю додому. Якось так складається – то забагато роботи, то якісь концерти, то погода то ще якісь відмазки.Та й дістатися до рідного дому не так уже й легко – автобуси до самого села курсують з перемінним успіхом, а маршрути тут (саме маршрути – дорогами їх назвати язик не повертається) розмиваються за першої ж непогоди. 
Не люблю я свій район. Свій дім люблю, село люблю, а район – ні. Ненавиджу його за відсутність доріг, ненавиджу за чиновницький пофігізм, за балони з газом, за відсутність води і роботи, за поля, розорані аж до доріг, на яких уже по десять років місцеві аграрії саджають соняшник. Ненавиджу за відсутність перспектив.
Одразу за Устинівкою, по дорозі з райцентру в село, минаємо дві величезні купи піску, насипані прямо на мосту – місяців зо три тому, під час дощу, міст було частково зруйновано. Дорожні служби засипали величезну діру суглинком, ще дві купи нагородили на проїжджу частину і обнесли це все стрічкою. Далі – жодного видимого прогресу за чверть року. От за що я не люблю свій район. Читаючи в «Трудівнику Устинівщини» публікацію «Район в першій десятці», починаю переживати за ті райони, як «в другій десятці», а то й на початку «тридцятки». Не люблю «районку» за її постійні серенади місцевим очільникам, адже дехто з них навіть гидує жити в районі, яким керує. «Районка» мене теж, мабуть, недолюблює, а точніше – мої публікації. За цю точно не полюбить. Зате я люблю своє село і боляче від того, що з ним стається. Через цей біль я ненавиджу свій район.

 Першого січня, як і кожного дня, тато бере ліхтарик, тепло одягається і йде на роботу в школу. До закриття він читав тут фізику учням. Зараз же контролює, аби те, що лишилося від навчального закладу не розтягнули спритники. Я теж напросився на цю «екскурсію» – тут я навчався, тут по закінченні університету викладав мову та літературу. Ми обходимо територію через шкільний стадіон, перевіряючи, чи ніхто не витягнув де-небудь шибку з вікна, чи ніщо ніде не порушено. Усе спокійно і глухо. Далі – до котельні. Там теж жодних чужих слідів. Мій тато – прикордонник, тож і на цьому посту використовує армійські «фішки» – у нього скрізь свої маячки, і якщо бодай один із них хтось порушить, це одразу буде помітно. Обходимо котельню, школу, колишні приміщення їдальні та майстерні, що стоять неподалік (крім вікон та дверей обдивляємось, чи не поцупив хтось під Новий рік собі кілька листів покрівлі). Далі заходимо в навчальний корпус.

 У тата «спостережний пункт»  в його колишньому класі – в кабінеті фізики. З купи приладдя, яке тут було, уже практично нічого не лишилося – усе розібрали собі інші школи. Каже, що вчителі дивувалися звідки в нього тут скільки робочих комплектів для лабораторних робіт (звісно ж, більшість ще з часів СРСР). Відразу ж біля входу – письмовий стіл, а на ньому – з десяток прочитаних за останній місяць книг. Найбільша перевага теперішньої роботи тата – доступ до шкільного книгосховища, де ще зберігаються тисячі книг як художнього так і навчального спрямування. «Тижнів зо три тому», розповідає вартовий школи, «приїхали працівники обленерго і відрізали світло. Казали щось про повірку лічильників. Я їх просив залишити світло – все одно горить лише по лампочці на вулиці і в моєму кабінеті – відмовили. Тепер читаю з ліхтарем.»

Перевіряємо кабінети. Кабінет Ольги Василівни, Світлани Олександрівни, Ольги Михайлівни, Оксани Валеріївни, спортзал Валерія Миколайовича, учительська, зроблена незадовго до закриття їдальня. Скрізь пусто і темно. На стадіоні біля школи збирається молодь, хоча на вулиці темно і, м’яко кажучи, непривітно). Підходимо, вітаємось. Ті просяться зайти в свою школу глянути як там тепер –Відмовляємо і нагадуємо, щоб не робили ніякої шкоди. Ті обіцяють, адже батька мого усі тут добре знають.

Покидаємо школу пізно вночі першого січня, щоб другого рано-вранці прийти знову, сьогодні все-таки свято. По дорозі говоримо про роль дворянства в Кримській війні – тато нещодавно перечитував «Севастопольскиерассказы» Льва Толстого. У 2014Ганно-Требинівська ЗОШвідстоїть уже свій сотий рік на землі, але от уже другий рік – без учнів, лише з одним своїм, останнім, вартовим.

P.S. Історична довідка:

Історія народної освіти в Ганно-Требинівці почалася в 90-х роках 18 століття. Тоді тут була громадсько-общинна школа. Дітей в ній навчалось мало і лише взимку – сльська община за свій кошт наймала вчителя і хату під школу. 1902 році в селі було відкрито церковно-приходську школу, яка мала дві класні кімнати на дві групи дітей (загалом біля тридцяти учнів). Навчання тривало від закінчення польових робіт до весни, при чому, дівчатка навчались значно менше – тільки писати і читати. У 1912 році на зібрані громадою кошти почалося будівництво нової школи, яке закінчилось у 1914, однак тільки на половину закладеного фундаменту. Школа мала 5 кімнат, перегородка між двома з них перетворювалася за потреби на сцену. До сьогодні збереглися підлога з шестигранних рожевих кахлів, навіть парти, деякі дерева зі шкільного саду.За часи ВВв і окупації будівлю загарбники використовували як конюшню.Добудували школу по фундаменту в 1967 році. Таку архітектуру вона зберегла й до сьогодні. Школу намагалися кілька разів «реорганізовувати» – з 2011 усіх учнів перевели до сусіднього села (їх возить шкільний автобус), а в школі залишили лише директора і двох сторожів. З вересня 2013 при школі лишився один вартовий. Досі, як привид, функціонує і офіційний інтернет-сайт школи, на якому можна прочитати уривки з творів її колишніх учнів.