Свій шлях: історичний аспект

Україна це така собі Попелюшка, котру завжди гнобили сестри. Тепер вона може стати принцесою, але їм дуже хочеться знову зробити її своєю служницею.

Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала.

Олександр Олесь, “Пам’ятай”

Зараз стало модним говорити, що Україна нібито повертається додому у європейську сім’ю. В той же час, на противагу тим, хто стверджує, що ми істинні європейці, є інша група, котра захищає ідею єдності і неподільності східних слов’ян. Виходить, ми зі всіма родичі, але щось на практиці не помітно цього. А все дуже просто – ми хоч і родичі, але далекі обом. Україна це така собі Попелюшка, котру завжди гнобили сестри. Тепер вона може стати принцесою, але їм дуже хочеться знову зробити її своєю служницею.

Ще з часів Київської Русі нас вважали неповноцінними варварами. Звичайно, що нашим князям це було не приємно і тому вони силою впровадили європейське християнство, відмовившись від власної релігії. Далі пішли шлюби доньок з нащадками європейських правителів та спроби налагодження тісних зв’язків. Та значного успіху це не мало і ми й далі залишалися «потворою» у їх елітній сім’ї.

У той час наші північні сусіди за допомогою монголо-татар стали сильними і теж почали висувати міф про вже слов’янську сім’ю. Тільки у цій сім’ї нас теж поважати ніхто не збирався. З того часу й донині ми для них теж є бідним, дурним родичем з “собачою” мовою.

Розділивши наші землі між собою, росіяни та поляки з литовцями відчували себе господарями на нашій землі. Ми стали обслуговуючим персоналом та енергетичним постачальником для добробуту їх держав. По суті, нічого й не змінилося з тих часів.

Далі була Запорізька Січ…  Досить суперечлива структура, але все ж вона теж була формою державності нашого народу. Проте, її теж ніхто не сприймав інакше, крім як під тиском військової сили козаків. Нашим сусідам це утворення довго мозолило очі, бо не дозволяло продовжувати витискати з українських земель соки… Тому до козаків почали засилати своїх агентів, що призводило до суперечностей, послабило їх військову та геополітичну міць. Та й зрад союзників під час боїв було безліч, що призводило до поразок. Зрештою, все закінчилося союзом із Російською імперією, який мав бути рівним, а виявився кабальним. Як бачимо, певні аналогії з сучасністю є і тут.

Що ж було потім? А далі наш народ якось спромігся у 1918 році створити свої держави УНР та ЗУНР. Недоліки їх керівництва та перипетій тих років то окрема тема, але завершилося все теж провалом. Поки Україна була вигідна воюючій Німеччині як постачальник продукції для армії та народу, її підтримували країни Четверного союзу. Та вони війну програли і потреба в Україні зникла. Союз із Польщею виявився ілюзією – вона забрала західноукраїнські землі та без угризінь совісті підписала Ризький мирний договір з Радянським Союзом про поділ між собою земель незалежної держави українців. Таким чином, наші європейські та східнослов’янські родичі поставили нас на своє місце(на їх думку). І демократична Європа нам не допомогла попри благання і доводи керівництва УНР та ЗУНР. Їх навіть не визнали достойними бути учасниками переговорів. Європа не визнавала української нації і її права на свою державу.

Отож, для українців продовжилося їх рабське існування у межах чужих держав. І хоч українську націю тепер вже визнавали, але її становище третьосортності не змінилося. Важко тут не згадати страшні роки голодоморів 1921-22 та 1932-33 рр. від своїх північних братів. Попри лобіювання цього питання західними українцями, Ліга Націй(майже половину членів складали європейські країни) проголосувала проти допомоги голодуючим українцям. Тільки 3 країни були за, але одна з них, Німеччина, зробила це з корисливою метою виставити нацизм у позитивному світлі на фоні комунізму. Та й сама відмова була політичним рішенням, мотивованим суто бажанням зберегти мирні відносити з Радянським Союзом, а доказів було достатньо. Це так типово для європейців – начхати на свої цінності, принципи і демократію коли мова йде про їх шкурні інтереси.

Хитка міжнародна ситуація дозволила українцям вже у 1939 році знову отримати державність. Проте, старий союзник – Німеччина, заборонила незалежну Україну, котру було проголошено у Львові. Карпатську Україну й зовсім було знищено німецькими союзниками угорцями та румунами. І знову міжнародна та європейська спільнота мовчала, бо для них українці були не краще за населення африканських колоній. Закінчення війни це тільки підтвердило, бо попри велику роботу закордонних українців наше право на свою державу знову не визнали. Подякуємо цим “добрим людям” хоча б за об’єднання більшості етнічних земель.

Роки йшли і у 1991 році раптово нам, наче сніг на голову, впала незалежність. Все було б добре, але от за стільки століть рабського життя, українці не знали що робити зі своєю свободою. Залишки здорового глузду дозволили нам до сьогоднішнього дня зберегти свою окремішність. І хоч це часто критикується, але українці мали б подякувати за свій нейтральний статус. Проблема тільки у тому, що на цьому свій шлях зупинився. Далі пішли поступки – відмовилися від ядерної зброї, котра давала величезні перспективи та геополітичну вагу не регіонального, а світового рівня; відмовилися від смертної кари, бо так захотіла Європа і начхати, що народ був за неї; залишили російський флот у Криму, бо ж брати-росіяни образяться; почали вгоджати обом родичам, забувши про власні інтереси. Україна відмовилася від мрії стати успішною країною та перспектив заради поваги тих, хто ніколи її не поважав. І зараз вони знову хочуть забрати нашу свободу. А що ми? До рабства повертатися не хочеться, але і йти своїм шляхом бракує сміливості . Агов, нам вже 22 роки. Якраз настав час Україні-Попелюшці покинути дім злих сестер і прямувати до свого палацу.

ДАЛІ БУДЕ…

Іван Лендєл