Батьку, я Тебе пам'ятаю! І люблю!

Тебе немає вже вісімнадцять років, хоча мені здається, що Ти не помер, а просто кудись відлучився. Твій похорон у 1996 році згадую як сон. Я тоді ще й не усвідомлював, що Ти покинув нас назавжди. Ти лежав у труні немов живий, здавалося, Ти просто приліг відпочити. Я тоді не жив з вами і їхав додому привітати маму з міжнародним жіночим днем. На роботі у нас був сабантуй, або, як модно зараз називати, корпоратив. Ми вітали наших жінок (а їх у нас в колективі було багато, вчительські колективи переважно жіночі), трохи пили, веселилися, танцювали. Словом, нам було добре. Прийшовши додому, я ліг спати і заснув, навіть не уявляючи, що Ти в цей час вмираєш. Вранці сів у електричку і через кілька годин вийшов на станції Скотувата. Мене зустріли кілька людей. Хто саме зараз не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки свого синочка Богданчика, який підбіг до мене в чорненькій блискучій шубці (не знаю чому, але саме ця шубка і погляд Богданчика запам'ятав на все життя) і викрикнув: "Дідусь Альоша помер!" Тим, хто зустрічали,  це, мабуть, не сподобалося, вони, мабуть, хотіли про те, що трапилося сказати якось інакше. Але що зроблено, те зроблено. Власне, може й добре, що мені про це сказав мій син.

Виявляється, напередодні Тобі стало несподівано погано. Брат, викликаний мамою по телефону, робив усе, що міг і, здавалося, врятував Тебе. Вирішили сісти вечеряти. Ти сказав, що трохи перепочинешь. Мама почала розігрівати їжу. Олександр вирішив розвернути машину. Потім увійшов у дім, покликав Тебе. Ти не відгукнувся. Коли він підійшов до ліжка, зрозумів, що Ти пішов назавжди.

Похорони пройшли швидко. Людей було небагато. У 90-ті роки не всі родичі змогли приїхати. Не було довгих і втомливих промов. Тільки директор школи, в якій Ти працював, сказала про Тебе кілька теплих слів.

Ким Ти був? Для мене Ти був хорошим батьком, який вчив мене бути чесним, вчитися, любити людей і робити їм добро. Війна не зробила Тебе хамом, негідником, циніком, грубіяном, навпаки, більш доброї і більш чуйної людини я просто не знав.

Я жодного разу не чув з Твого рота матюка. Ти був чесним і не вмів брехати. Ти був скромним і не хизувався своїми подвигами, нагородами. Це тільки зараз, завдяки сайту "Подвиг народу", я можу прочитати про Твій подвиг під час тієї війни. Скупі слова на пожовклій від часу сторінці: "... ліквідував 8 поривів лінії зв'язку, чим забезпечив безперебійну роботу штабу ..." І все. Можна тільки уявити, як під кулями Ти повз від одного пориву до іншого і скручував ці самі порвані дроти. Маленький епізод тієї великої війни. За цей епізод Тебе представили до медалі "За відвагу", якою Ти особливо пишався.

Ти не любив говорити про війну. Пам'ятаю, ми з братом запитували Тебе, очікуючи якихось героїчних розповідей про те, як ви вбивали німців. Ми тоді дивилися фільми про війну: "Звільнення", "Чотири танкісти і собака", "Сімнадцять миттєвостей весни", "Ати бати йшли солдати", "Гарячий сніг" і представляли себе військовими льотчиками, танкістами, артилеристами. А Ти нічого не розповідав. Тільки сумно дивився кудись удалину і говорив: "Діти! Війна це смерть. Це страшно. Це горе". І нічого більше.

Ти народився в 1925 році в тихому українському селі на березі річки Вовчої. Коли народився, сам знав приблизно. За одним паспортом 26 березня, по червоноармійської книжечці 18-го. Тоді ж точно не все запам'ятовували. Єдине, що Ти знаєш, народився Ти напередодні православного свята Теплого Олексія, тому й назвали Тебе Олексієм. Важким і голодним було довоєнне дитинство ... Колективізація, голодомор - все це відбувалося навколо Тебе. Здавалося б, колгосп піднявся, життя стало налагоджуватися, але тут почалася війна. У свої шістнадцять Ти бачив, як нацисти прийшли у ваше село. Як грабували людей. Як грабували двори і забирали живність Ти не розповідав, а от як німець відібрав у тебе зовсім новенький фотоапарат (з якого Ти так і не зробив жодного знімка), Ти згадував усе життя. Нацисти дуже любили фотографувати всі свої звірства.

Коли наші війська звільнили село, Тебе призвали на фронт. І почалися фронтові будні. Твій бойовий шлях проходив на 3 Українському і 1 Білоруському фронтах. Ти звільняв Варшаву.

Щаслива випадковість в останні місяці війни зробила Тебе військовим музикантом. На фронті знали, що Ти вмієш грати на різних музичних інструментах. На скрипці, домбрі та інших. У Тебе не було музичної освіти. Просто у вашій родині всі грали для себе. Але це стало в нагоді. Хтось помітив, що Ти підібрав десь після боїв духову трубу. Ця труба і Твоя скрипка і зараз зберігаються в нашому домі. Одного разу Тебе викликали до штабу і сказали, що Ти прямуєш в духовий оркестр, який супроводжуватиме підписання капітулаціі. Ти сказав, що не вмієш грати на трубі. "Синку, зараз тут таке почнеться ...", - сказали Тобі. Починалася битва за Берлін.

Так волею випадку Ти став трубачем. Грати на трубі почав майже з ходу. Все ж музичний слух у Тебе був. Коли підписували акт капітуляції, Ти бачив Жукова і Кейтеля, які входили в будівлю, де відбулася церемонія підписання. Згадував, що побіжно бачив себе в одному з хронікально-документальних фільмів тих років.

До 1949 року Ти служив в Берліні. Всяке було. Адже Берлін тоді ділився на радянську і союзницьку зони. Казав, що заробив відпустку на батьківщину, але вас просто в Союз не пустили. Таке бувало.

Після війни Ти працював агрономом, а пізніше простим шкільним учителем. Ти закінчив два інститути, сільськогосподарський і педагогічний, і технікум, теж сільськогосподарський. Ти дуже любив землю. Особливо любив доглядати за деревами. Скільки себе пам'ятаю, Ти возився з деревами і кущами. У нас вдома завжди росли черешні, вишні, груші, виноград, персики, малина,смородина тощо. І всі сусіди знали, що у Олексія Петровича найкращі дерева. Тебе часто запрошували обрізати дерева, робити щеплення. І вирощені Тобою дерева багато років давали хороший урожай.

Напевно, з мамою ви зустрілися занадто пізно. Після війни пройшло вже майже 20 років. Але ви змогли, долаючи разом труднощі, виростити двох синів, побудувати будинок. На вчительську зарплату це зробити було важко.

Ти любив День Перемоги. 9 травня у нас завжди грала музика, приїжджали гості. Та й сам Ти любив їздити по місцях свого бойового шляху. Ти завжди пишався і тим, що побував з учнями в містах-героях Волгограді, Мінську, Ленінграді. Особливо Ти захоплювався подвигом радянських солдатів під Сталінградом. Завжди казав, що там зламали хребет фашистському звірові.

Війна підірвала Твоє здоров'я. Останні роки Тебе мучив діабет. Від цієї страшної хвороби Ти і помер.

Самим радісним днем ​​для Тебе був День Перемоги 1991 року, коли у Тебе народився Твій перший онук. Мій син Богдан, ровесник незалежності України, зараз продовжує Твою справу. Скоро він отримає диплом магістра на біологічному факультеті. Вже знайшов роботу. Життя триває.

Другий Твій онук Олексій теж йде по Твоїх стопах. Він студент-хімік. Ти ж викладав біологію та хімію. Народився він восени 1995-го. І назвали його Олексієм на честь Тебе. Шкода, що Ти не можеш бачити цих добрих і розумних хлопців.

У мого брата Олександра теж двоє дітлахів. Дмитро, що народився через кілька днів після Богдана. І Таня, яка з'явилася на світ вже після Твоєї смерті. Діти радують нас своїми успіхами, а ми, батьки, бажаємо їм тільки добра. І щоб війна ніколи не прийшла в їхні будинки.

Твоя фотографія висить у мене в хаті на стіні, на найпочеснішому місці. Кожен день я дивлюся на молодого усміхненого солдатика і згадую Тебе. Пробач, якщо чимось образив.

Я люблю, коли Ти приходиш до мене в моїх снах. Ти нічого мені не кажеш. Ти мовчки дивишся на мене, на те, що я роблю, а потім йдеш, не попрощавшись, у вічність. Я думаю, якщо дійсно є він, цей кращий світ, то Господь виділив там для Тебе гарне місце. Бо Ти був хорошою людиною.

Батьку, я Тебе пам'ятаю! І люблю!