"Гірка правда" Віктора Поліщука

10 жовтня 1925 року народився Віктор Варфоломійович Поліщук. Людина складної долі. Він увійшов в історію як автор цікавої книги "Гірка правда".

Останнім часом у оцінках такого делікатного питання як діяльність ОУН - УПА вийшло чимало книг та статей, проте переважна їх більшість доволі тенденційні, зокрема, у висвітленні історії цієї боротьби. Переважна більшість цих праць є відверто заідеологізованими, тенденційними і, скажемо чесно, необ'єктивними. Це стосується і праць, що вийшли у діаспорі, та й тих, що з'явилися в Україні. Зокрема не до кінця висвітленими є наступні питання:

- тоталітарний характер власне ОУН;

- "вождизм" ОУН;

- терор як головний засіб і метод діяльності ОУН, перевага тероризму над іншими методами ведення політичної боротьби;

- коллабораціонізм націоналістичних організацій у період Другої світової війний;

- антисемітизм українських націоналістів та відверта участь українських організацій у організації та здійсненні єврейських погромів на початку Великої вітчизняної війни;

- жорстке протистояння між різними фракціями ОУН, зокрема між ОУН (б) та ОУН (м), що переростало у криваві конфлікти. Причому бандерівці розправлялися зі своїми політичними опонетами із застосуванням зброї;

- репресії з боку ОУН щодо мирного населення Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття тощо. Насильницькі методи реквізиції у населення матеріальних ресурсів для підтримки діяльності УПА;

- примусова мобілізація української молоді до лав УПА;

- винищення українськими націоналістами польського населення Західної України, зокрема "Волинська різня";

- криваві розправи над партійними і радянськими активістами, що їх здійснювала СБ ОУН, під яку попадали часом невинні люди, зокрема вчителі, лікарі тощо;

- співпраця після війни націоналістів зі спецслужбами ряду західних країн, завдяки якій у деякій мірі вдалося дещо "демократизувати" діяльність ОУН, "відмити" її. Як відомо, завдяки цій співпраці програмні документи всіх фракцій ОУН стали ніби-то демократичними.

- діяльність різноманітних організацій у діаспорі, котрі спиралися (і продовжують це робити) на колишніх активістів ОУН-УПА, що призвело до зміцнення їх позицій за кордоном;

- спроби націоналістів відродити провідну роль своєї ідеології вже після проголошення незалежності;

Питань, як бачимо, чимало. І тут є над чим працювати. І книжка Поліщука грає тут не останню роль.

Якщо дослідити біографію Поліщука, то відразу помітиш, що доля його не жаліла. Йому випало чимало випробувань. 

Він народився 10 жовтня 1925 року в місті Дубно на Волині в мішаній українсько-польській сім'ї. Виховувався як православний, проте у своїх публікаціях називав себе українцем.

Батько Віктора — українець Варфоломій Поліщук — під час перебування Західної України в складі Польщі обирався населенням війтом ґміни Дубно. Коли 1939 року Західна Україна увійшла до складу СРСР, Варфоломія Поліщука заарештували та стратили.

Разом із матір'ю-полькою та двома сестрами 14-річного Віктора Поліщука в квітні 1940 року виселили в Казахстан. Прорадянська польська організація "Союз польських патріотів" допомогла йому разом з родичами в 1944 році перебратись в Україну, включивши їх у списки поляків, що в цей час переїздили в Україну у сформованому цією організацією ешелоні. Від листопада 1944 року до березня 1946 року жив із сім'єю на Дніпропетровщині. 1946 року за клопотанням матері, використовуючи мамину метрику з костьолу, виїхав до Польщі.

1946 року почав навчання в Польщі, спочатку в ліцеї, далі вступив на юридичний факультет Вроцлавського університету.

Закінчивши університет, працював працівником прокуратури, прокурором в місті Явор та згодом юристом, адвокатом.

1981 року з дружиною та дітьми емігрував до Канади. Віктора Поліщука взяли на работу технічним коректором у тижневик «Новий шлях», який виходив у Торонто під впливом ОУН (м). Там зіштовхнувся з українською націоналістичною літературою. Це підштовхнуло Віктора Поліщука до вивчення історії.

Зрештою, почавши уважно вивчати українську історію, та зіштовхнувшись с діяльністю українських націоналістів за кордоном, Поліщук став на антинаціоналістичні позиції.

Як бачимо, Радянська влада сім'ю Поліщуків не обкладала шаною. І це вірно. Проте,  Віктор Варфоломійович не перейшов на позиції націоналістів. Навпаки, він прийшов до висновку: якщо більшовики були кривавими злочинцями, то це зовсім не означає, що Бандера, Мельник, Лебедь та ін. були демократами і носіями загальнолюдських цінностей. Він, зрештою, відзначає, що чимало українських терористів були людьми психічно неврівноваженими, такими, що самі не закінчили навчальні заклади, проте наражали студентів, учнів, молодь на небезпечні кроки.

З проголошенням незалежності України Поліщук включився до активної громадської роботи щоб не допустити відродження нашої держави на націоналістичних засадах.

Отже, він добре знав життя націоналістів за кордоном, їхні методи пропаганди і рішуче протидіяв цьому.

Сучасні українські історики-апологети націоналізму закидають Поліщуку те, що він, мовляв, не був дипломованим істориком, а отже його книгу не варто сприцмати сер'йозно. Так, він не мав диплому історика, але ж мав вищу юридичну освіту. До речі, його вища юридична освіта дозволила йому надавати якраз фахову юридичну характеристику програмним документам ОУН. Крім того, він був чудовим майстром слова. Його книжка надзвичайно легко читається. Це глибоко науковий твір, що має чітку структуру, має посилання на джерела (що, до речі, не завжди є у тих, хто вважає себе істориками), містить висновки та узагальнення. Мало того, згодьтеся, що юридична освіта дуже близька до історичної. Тому закидати Поліщуку ненауковість просто нерозумно.

Студентів-першокурсників на історичному факультеті навчають визначати і характеризувати наукову КОНЦЕПЦІЮ вченого. Свою концепцію мали Соловйов, Ключевский, Костомаров, Грушевский, та зрештою і всі інші. Концепція у Поліщука є. І вона вельми проста. Назвемо її. Отже, він вважав український націоналізм різновидом фашизму. У своїй книзі він доводить співпрацю обох фракцій українських націоналістів з нацистською Німеччиною. У період з березня по грудень 1943 р., на його думку, такої співпраці не було, проте пізніше вона знову почалася. Він також детально проаналізував причетність ОУН до масового знищення поляків.

Крім написання книги "Гірка правда" Поліщук неодноразово давав інтерв'ю різним українським ЗМІ, де повторював свої думки, аналізував поточні події громадського життя в Україні, спростовував псевдонаукові "висновки" апологетів сучасних ОУН. Доводив, що "героїзм" ОУН - УПА - не що інше як черговий міф і пропаганда.

Помер Віктор Поліщук 17 листопада 2008 року у м. Торонто (Канада).

А тепер звернемося до власне праці Поліщука. Наведемо лише деікі цитати з його книжки. 

Ось, що він пише у вступі до книги: "Тож повторюю: Я не боюся, що мене бандерівці (бо це їхня спеціальність  від  часу  розламу  в  ОУН)  вб'ють  мене.  В  них вистачить розуму, щоб застосувати тактику промовчування цієї книжки.  Я  не  боюся  не  тільки  смерті,  а  й  погроз,  не  боюся зневаг,  яких  можу  сподіватися  від  українських  націоналістів. 

Якщо  вони  матимуть  місце,  то  вони  будуть  оприлюднені  в наступному виданні цієї книжки, як додаток до неї. Пишу  цю  книжку  всупереч  становищу  моїх  близьких, зокрема  моїх  дітей.  Тож,  гадаю,  вони  залишаться  поза погрозами й іншими наслідками моєї діяльності".

"Я свідомий гніву й ненависті на мою адресу з боку свідомих і несвідомих оунівців, упістів. Проте я плекаю надію, що й серед них  знайдуться  такі,  що  визнають  за  мною  рацію.  Адже  маса українських  націоналістів  і  досі  живе  тим,  чим  її  кормили  й надалі  кормлять  націоналістичні  бонзи.  А  в  рядах  ОУН  і  УПА 

опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо. І вони згодом жалкували свого кроку, та не було вже вороття". 

Говорячи про тероризм ОУН, Поліщук пише, що чимало їхніх "атентатів" здійснювалися зовсім  "...не  з  метою "покарання"  ворога  українців,  а  з  метою "втримати  стан постійного  кипіння". Тобто, лідерам націоналістів було конче потрібно, щоб населення перебувало у стані заляканості, невпевненості, що дуже, згодьтеся, зручно. Скажіть, чи не нагадує це методи сучасних політичних провокаторів?

Поліщука глибоко непокоїло те, що до відродження націоналізму у сучасній Україні докладають руки не лише політики, але й письменники: "Згадка про відношення Івана Драча до ОУН і УПА не просто інформація, це - тривожний симптом того, що починає діятися на  Україні.  Відношення  українських  письменників  до 

українського націоналізму не може не викликати тривоги, воно не сприяє нормалізації між Україною і Польщею. Мені не зовсім зрозуміло,  чи  Іван  Драч  й  іже  з  ним  не  розуміють  суті українського націоналізму (а повинні б збагнути його злочинну суть),  чи  теж  їхнє  ставлення  до  ОУН  подиктоване коньюнктурністю.  Вони,  деякі  українські  неначе  й  демократи, захищають ідеологію, яка давно зазнала поразки на політичній арені Європи: Німеччина А. Гітлера, Італія Б. Муссоліні, Іспанія ген. Франко, Португалія Салазара. Пов'язані з тими країнами й 

прізвищами  рухи,  ідеології  давно  вже  народи  викинули  на смітник  історії,  народи  позбулися  тоталітарної  влади більшовиків.  А  на  Україні  фашистська  ідеологія  ОУН відроджується,  ставлять  пам'ятники  Є.  Коновальцеві,  С. 

Бандері".

"У  праці  цій - мій  біль,  мій  сором  за  злочини  моїх співвітчизників.  Одна  тільки  розрада - їх,  організаторів, ідеологів,  було  не  так  вже  й  багато,  хоч  свідомих  виконавців злочинів було чимало,  а ще більше було тих, кого втягнули в безодню  кровопролиття.  Метою  праці  не  є  спричинитися притягнути  до  кримінальної  відповідальності  численні  ряди членів УПА, інших формацій ОУН. Вони бо, коли приглянутися до  них,  самі  стали  жертвами.  Однак  не  можна  не  засудити 

ідеологів,  організаторів,  теж  свідомих  сьогоднішніх  апологетів злочинного українского націоналізму-фашизму".

Спочатку мені хотілося детально праналізувати цю книгу. Проте потім вирішив, що краще було б кожному просто взяти і прочитати цю вельми цікаву і повчальну працю. Читайте, і ви не пошкодуєте. Принаймні мені книжка дуже сподобалася.

Завершую статтю словами великого українця Віктора Поліщука: "Визнаймо вину наших братів-виродків! Відмежуймо себе від їхніх  злочинів!  Просімо  прощення  не  тільки  в  польського народу, але передусім в Господа Бога, в Ісуса Христа, якщо ми 

християни, пам'ятаючи, що без покаяння немає прощення. Скажімо світові правду, хоч вона така гірка. Моя сповідь є першим кроком у цьому напрямку".