СИНДРОМ СТАЛІНА: УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР

Зі смертю людини не закінчується епоха

5 березня 1953 року помер Сталін.

Історія не вперше доводить, що зі смертю людини не закінчується епоха, яка пройшла під її іменем. За шістдесят років опісля з мізків багатьох людей не вивітрилися сталінські ідеї. Ще можна зрозуміти тих, які жили в той час, стали свідками сталінських злодіянь, але, виховані епохою, і далі вважають Сталіна вождем усіх часів і народів. Але що маємо робити з тими, хто народився вже після смерті Сталіна, однак і нині захищає його ідеї?

В цьому контексті нам цікаво прослідкувати за синдромом Сталіна в українському вимірі.

Здавалось би, сталінські ідеї в сучасній Україні не користуються великою популярністю. Ну, комуністи поставлять йому бюст, який підірвуть “тризубівці”. Ну, вийдуть на демонстрацію затяті сталіністи з портретом улюбленого вождя. Але це те, що на поверхні. Насправді синдром Сталіна засів глибоко в серцях і умах багатьох людей, а особливо керівників держави, які, можливо, й не підозрюють, що вони сталіністи, і навіть образяться, якщо їх так назвуть. Проте дух сталінізму витає в українському повітрі й не дозволяє нашій державі семимильними кроками простувати до Європи.

Моя стаття – не наукова праця, а тому дозволю собі вільне тлумачення синдрому Сталіна в українських реаліях.

Як відомо, Сталін боляче ставився до колишніх соратників, вбачаючи в них своїх суперників за найвищу посаду в країні. Терор, започаткований Сталіним як вірним продовжувачем ідей Леніна торкнувся тисяч і тисяч тих, хто здійснював соціалістичну революцію, але вимагав “чистоти експерименту”, а не сталінських відхилень від ленінської догми. За це багато хто з них поплатився життям. Сталінські звинувачення в шпигунстві й зраді були вишукано єзуїтськими, не залишали засудженому жодного шансу на виживання, а енкаведистські тортури робили цей процес незворотнім.

У сучасній Україні за правління Януковича теж з’явилися політичні в’язні, хоча нинішній режим цього не визнає: мовляв, цих людей судять за економічні злочини. Стосовно Юлії Тимошенко бачимо з боку Віктора Януковича суто сталінську мстивість тільки за те, що та дозволила собі балотуватися на посаду Президента України й захотіла відібрати у чинного глави держави давно омріяну булаву. Він фактично прирік свою головну опонентку на тортури, що видно неозброєним оком і українцям, і світовій спільноті. Як і у випадку з Юрієм Луценком, мова йде про фізичне знищення опозиціонерів. Звичайно, про розмах і масштаби Сталіна не йдеться, але синдром його імені міцно засів у голові Януковича.

Не церемониться гарант і з тим, хто дав йому зелене світло до нинішньої влади. Ніяк Янукович не може забути, що і Кучма причетний до його поразки на президентських виборах 2004 року. Тому й тримає свого колишнього протеже в підвішеному стані: то порушують проти нього кримінальну справу, то скасовують, то знову порушують. Як не згадати сталінські єзуїтські кроки, коли людина кожної ночі здригалася, що за нею пришлють “воронок”?

Або візьмемо інший бік так званої сталінської спадщини, який боком вилазить Україні. “Кадри вирішують усе”, - казав вождь. І ми бачимо, як донецькі кадри нищать Україну. Сталін прийняв державу від сохи і привів до космосу – твердять його прихильники, але завбачливо замовкають, якою важкою ціною це було здобуто. Нинішні його послідовники закатують мільйони в асфальт у буквальному розумінні цього слова, а тому не маємо доріг.

Байка про спартанський образ життя Сталіна не витримує жодної критики, адже відомо, в яких розкошах жив вождь. Щось подібне спостерігаємо й сьогодні, коли лише масажний столик для Януковича коштує 80 тисяч гривень.

Чимало прихильників Сталіна вважають Януковича поганим його учнем і закликають до більш жорстких кроків у наведенні порядку в країні. Путін, на їхню думку, більше відповідає їхнім вимогам, хоча до Сталіна йому теж далеко. Біда не в тім, наскільки Янукович просякнутий ідеями сталінізму. Біда у тім, що бачачи безлад у державі, люди все більше хочуть “сильної руки”. Нові сталіни, можливо, ще ходять у дитячий садок чи вчаться у школі, а ми не хочемо бачити загроз демократії та незалежності України.

Рушійною силою синдрому Сталіна є страх. Нинішня українська влада хоче залякати населення насамперед тим, що, мовляв, якщо до влади прийде хтось інший, то буде ще гірше. Сам Янукович настільки наляканий спецслужбами, що втрачає свідомість від івано-франківського яйця, а нині має стільки охоронців, скільки до нього не мав жодний керівник держави. Здається, він уже не має довіри навіть до Сім’ї. Сталін теж боявся свого найближчого оточення, аж поки сам не став заручником власного страху. Янукович упевнено йде цим же шляхом.

Синдром Сталіна з космічною швидкістю поширюється там, де є диктатура, авторитарні режими. Він стає майже непоміченим там, де панують демократія, свобода слова, права людини, національна гідність. Українцям є з чого вибирати. Чим швидше ми позбудемося синдрому Сталіна, тим якіснішим і продуктивнішим буде наш шлях до Європи. Інакше сталіністи, під якими б масками вони не ховались, затягнуть нас до Митного і Євразійського союзів.