Чи морили нас голодом?

"Геноцид чи ні?" - ось у чому питання...

1932-33 роки – жахливий період в історії українського народу. Страшні сторінки літопису нашої держави. Як би хотілось, щоб вони виявилися лише сном; жахіттям, яке кинуло в холодний піт, змусило серце битися частіше, але після його завершення знову виникло те приємне відчуття спокою, яке так п’янить душу…Але, на жаль, ні…Це зовсім не сон. Так, дійсно, серце нашої неньки України вже відійшло від того голодного інфаркту, але мільйони втрачених життів неможливо повернути, неможливо спокутувати той біль, який відчували батьки, бачачи, як помирають їхні діти.

Хто ж винен у цьому? Чи був це геноцид, а може просто неврожай? На ці питання вже багато хто шукав відповіді. Щоб розібратися, чи були 1932-33 рр. свідомим винищенням українського народу, треба визначити, що ж означає це страшне, холодне і безжальне слово «геноцид». Геноцид — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами.Цей термін швидко рознесли по всьому світу мільйони смертей невинних євреїв, що постраждали від божевільних амбіцій Адольфа Гітлера. Визнання його дій геноцидом у 1948 р. єврейська нація домоглася через ООН. Їх інтереси захищав Рафаель Лемкін, єврей за походження, поляк за громадянством. Розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього". Він і дав визначення геноциду як такого. Саме до нього українська діаспора, відзначаючи річницю Голодомору, у 1953 р. звернулася з проханням визначити, чи були дії влади у 1932-33 рр. свідомим винищенням українського народу. Відповідь була однозначною і беззаперечною: «Є!».

Існує багато аргументів, які доводять факт геноциду. По-перше, влада вилучала зерно, яке українське селянство чесною і наполегливою працею виростило на власній землі. А що є зерно для українця? Сила! Душа! Життя! Так, саме мале зерня є основним годувальником кожної родини. Забрали зерня – забрали й життя. Радянська влада безпощадно вилучала в селянина останнє…Що робити батькові, який бачить страждання власної дитини? На що здатна матір, яка спостерігає, як її чадо гине від голоду? Вони ладні піти на все. Саме тому люди готові були продати будь-що, обміняти цінну родинну реліквію на шмат хліба. Але і тут Сталін своєю рукою перетис горло нашим співвітчизникам. Він заборонив виїзд українців за кордон. А якщо вся Україна у скруті, то де ж взяти хліба???

Прибічники червоної тиранії скажуть: «То були тяжкі часи. Голодували всі народи!» Всі? А жителі Чукотки голодували? А побратими товариша Сталіна грузини голодували? А азербайджанці? Лише українці піддавалися такому нелюдяному терору.

Відомим фактом є голод на Кубані. Цей район також відчув на собі комуністичний кулак. Чому? А тому, що саме на Кубані поселилися наші предки – козаки, які втікали від наступу царизму. Саме в цьому районі більша половина населення, а саме (за даними перепису) 1 млн. 583 тис., вважали себе українцями за етнічним походження.
Якщо ж це були тяжкі часи для СРСР, то чому радянська влада не лише не звернулася за допомогою до інших країн, а й свідомо замовчувала факт голодомору. Коли до Європи все-таки дійшли чутки про свавілля на території «братніх народів», товариш Сталін знову показав свою звірину посмішку: до Радянського Союзу запрошували відомих іноземців і привозили їх у так звані «потьомкінські» села, перед цим завозячи туди продовольства. Закордонні гості на власні очі бачили прекрасне, безперешкодне, сите життя українського села і, повернувшись на батьківщину, стверджували, що то все наклепи буржуазних націоналістів на справедливу політику товариша Сталіна, спроби зруйнувати союз «нєрушимий». На такий гачок попалися і французький Прем’єр-міністр, і знаменитий письменник Бернард Шоу, і багато інших закордонних гостей.

Ще одним доказом на терезах справедливості є те, що, коли представники української діаспори почали отримувати листи від своїх співвітчизників, які у той час страждали від нищівного наступу червоної влади, з жахливими картинами радянського життя; побратими твердо вирішили допомогти жертвам. Еміграція просила допомоги у європейських країн. Коли ж ті нарешті почули стражденні крики про допомогу і запропонували фінансову і продовольчу підтримку СРСР, влада свідомо відмовилася від допомоги.

На ряду із фізичним знищенням українського народу політика радянської влади супроводжувалася й духовним геноцидом. Під духовним геноцидом я маю на увазі політику, метою якої є самозречення своєї нації її представників. Такі дії вчиняли червоні кати щодо всіх «братніх» народів. Найбільше за всіх постраждали українці… Факти говорять самі за себе. На Кубані до 1932 року було зареєстровано 1 млн. 583 тис. радянських громадян, які само визначали себе як українців. За переписом 1939 року на тій же території проживало вже лише 143 тис. людей, які етнічно походили з нашої Батьківщини. Куди поділося 1 млн. 440 тис.?! За даними від голоду померло 400 тис., 50 тис. було виселено. А  майже 1 млн. національно свідомих громадян просто розтанув у повітрі? Люди змушені були відмовитися від прадідової землі, забути про своє походження через потужний наступ радянської влади. Після постанови 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західної області», підписаної твердою рукою товариша Сталіна та товариша Молотова, на Кубані навчання в усіх школах переводять на російську мову , україномовні газети або ж закриваються, або ж змушені видаватися російською. Цікавий той факт, що на Смоленщині також існували україномовні школи, але їх не було переведено на «совєтську» мову…!! Це пояснюється тим, що Смоленщина є білоруською територією, що ще раз доводить духовний геноцид саме українського народу.

Самі за себе говорять цифри: за даними перепису населення того ж 1939 р. в порівнянні з 1926 р. кількість населення СРСР зросла на 16%; Білоруська територія за 13 років збільшила кількість своїх громадян на 11%, Росія – на 28%, а Україна за цей період втратила 9,9%! Загалом від голоду у 1932 – 33 рр. загинуло від 7 до 10 млн. наших співвітчизників… Ми повинні пам’ятати про ці страшні сторінки нашої історії, про те, як наших прадідів морили голодом, про той жахливий геноцид, який залишив глибокий рубець на тілі нашої Батьківщини.