Князь Костянтин Острозький – оборонець українського православ’я

Той, хто стояв на сторожі віри, слави і духу нашої нації....

„Хто ж бо з благовірних і благоразумних не
 пройметься жалем, бачивши вбогість Церкви
Христової, яка хилиться до упадку? Жорстокі
 вовки нещадно розкрадують і розпуджують
 овече стадо Христове”...
(З передмови кн. К. Острозького до видання Острозької Біблії 1581 р.)

Український народ – це титан на світовому полі. Не тому, що ми маємо вагомий вплив на ринку, не тому, що природні запаси нашої країни найбільші в Європі, не тому, що ми володіємо територією з найродючішими ґрунтами. Причиною такої впевненості в цьому є те, що наш незламний, несамовито вольовий народ витримав все те, що випало на його тяжку долю, проніс свій хрест через століття; не опустив руки, а зміг встати з колін, випростатися та підняти голову. Саме український народ встояв перед гнітом жорстоких, егоцентричних ляхів, не зламався під тиском полонізації та покатоличення, подолав русифікацію, напади російського царизму на самобутність нації, проніс свою прекрасну культуру через дві жахливі кровопролитні війни, захистив мову від «червоних окупантів»…

Ми міцно витримали той тягар, що впродовж віків так міцно і непохитно лежав на наших плечах. Ми зробили це. І нехай рани ще не до кінця загоїлися, ще залишилися гематоми та синці на тілі українського народу, але ми впевнено прямуємо до своєї мети, відновлюємо державу та культуру нації.

Було безліч катів, що жорстоко знущалися над культурою України, пригнічували та нападали на православ’я, намагалися змінити наш менталітет та національну свідомість: спочатку кочові племена, що робили спроби нас асимілювати, потім поляки, що так настирно навертали нас до католицтва, далі Московія, яка хоч і належала до православного світу, але всіляко знищувала і збороняла нашу національну солов’їну мову, наступними ж стали більшовики, які взагалі позбавили нас віри та права на самостійну культуру, нахабно маніпулюючи свідомістю людей. Але завжди були ті, хто затято захищали Україну та її народ, відбивали напади на культуру та самобутність, стояли на сторожі православ’я. Одним із таких святих лицарів був Костянтин Острозький.

Костянтин Василь Острозький - „стовп православ’я” та один з ініціаторів унії з католиками є однією з найконтроверсійніших постатей свого часу. У нього ще в жилах текла лицарська кров, любов до віри та свого народу прививали йому ще з колиски. Батьки Острозького – Костянтин Іванович, великий литовський гетьман, та мати Олександра з князів Олельковичів-Слуцьких – були православні. Відповідно, Костянтин Василь, народжений  12 лютого 1526 року, за новим стилем, був вихований у православній вірі. Залишившись у віці 5-6 років без батька, дитинство князь провів під опікою матері у Турові, на Волині. Говорячи про оборону православ`я, Костянтин продовжував справу діда, великого князя Федора Острозького,розпочату ще у ХV ст. Князь наполегливо потребував урівняння прав католицьких й православних вірувань, а й сам він,через пожиттєві досягнення був названий святим. Як і батько, князь Костянтин Василь, став одним із небагатьох руських магнатів, які отримали найвищі уряди у Великому князівстві Литовському. Тому не дивно, що князь Костянтин Василь успадкував ставлення до освіти виключно з точки зору її практичної користі в політичних та маєткових справах. Так, він не  відправив жодного з трьох своїх синів – Януша (народився в 1554 р.), Костянтина (народився бл. 1555 р.) та Олександра (народився в 1570 р.) – до жодного університету, обмежившись домашнім вихованням. Хоча двоє старших синів у 15-ти та 14-річному віці були відправлені на Габсбурзький двір у Відні.

Відомий своєю аполітичністю й прихильністю до освіти й культури,Костянтин-Василь був "некоронованим королем України",адже 1572 року він був основним претендентом на трон Речі Посполитої, на заваді стала саме православна віра, або, як казали "схезматика". Вже 1598 року був претендентом на московський престол,бо вважався родичем Рюриковичів. Князь широко підтримував розвиток українського народу,проводив політику освічення.  Заснував школу у Острозі,що була визнана академією через високий рівень викладання й друкарню при ній. Випускниками школи були широко відомі історичні постаті,зокрема М.Смотрицький й П.Сагайдачний.

Слова «боронити», «захищати» я використовую не випадково, адже часи, коли Костянтин Острозький займався активною суспільно-політичною діяльність, сповнені жорстокості та несправедливості, спрямованої проти українців та православ’я. Сигізмунд ІІІ, який посідав у той час на польському троні, був завзятим фанатиком католицизму і у своїх мріях бачив покатоличеними всі народи земної кулі, які підкоряються його величності.

Багато було наклепів, спроб заплямувати репутацію та применшити авторитет та значущість постаті князя. «„Історичний туман” на світлий образ князя К. К. Острозького були спроби насовувати й з другого боку, в середовищі вже національно-українському, тільки конфесійно від віри батьків відірваному. Такі спроби в’яжуться з тією фальсифікацією нашої української історії, коли в 1946 р. ініціятори ювілейного свята 350-ліття Берестейської церковної унії 1596 року старались надати цьому святові загальнонаціональний характер, зробити його урочистостю для всіх українців, які тоді перебували в Західній Європі по численних таборах.»( І. Власовський. «Князь К.К. Острозький – знаменитий патрон і оборонець православ’я в історії українського народу»).
Берестейська унія,противником якою був Костянтин-Василь була підписана підкупом,засиллям й зрадою."Смертоносна" унія тяжко вдарила князя,але не полишила його від боротьби. Унія не була визнана на володіннях Острозьких й так  і не прийшла до дії у церквах земель Костянтина-Василя. Розуміючи,що "патронат" польського короля над рідною вірою завдає значної шкоди,1592 князь добився неймовірної речі - щоб свої призначення й дії,щодо церковних справ король робив у порозумінні із ним. Нажаль цьому не судилося бути...
До речі, на Собор, що відбувався 1593 року він надіслав "артикул" – умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

1) збереження обряду;

2) заборона католикам забирати православні церкви;

3) заборона переходити на латинський обряд;

4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

5) повідомлення в справі унії патріархів;

6) повідомлення про те Москви і Молдавії;

7) поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

8) відкриття шкіл для православного духовенства.

Ці артикули князя,на жаль, не проголошено на Соборі.

Відомо,що на власний кошт князя було побудовано 20 монастирів й 600 церков,зведено школи і колегіуми,відкрито перші духовні школи для отримання належної освіти духовенства.

Коли говорити про К.К. Острозького, то не можна не загадати про його найголовніше та найвизначніше дітище – Академію. Фундація, заснована в замку кн. K. К. Острозького, була не тільки школою для навчання, чи викладів (в мові церковно-словянській з додатком багатьох суто-українських слів), але й згромадженням наукових сил, свого роду інститутом вчених богословів для наукової праці і видань. Про це так писав сучасник, архим. Захарія Колистенський: „Згромадилися тут (в Острозі, при дворі князя) ритори, рівні Демосфену, та інші різні філософи; знайшлися й знамениті математики та астрологи (астрономи), як Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і друком довів, і що він невільний від помилок. Церква та двір княжий повні православних учителів, євангельських і апостольських, повні богословів правдивих, які знають богословіє й праву віру від богословів Діонисія, Афанасія та інших богословів і від соборів та патріярхів східніх”.

Внесок Костянтина Василя Острозького в історію України, в збереження культури, релігії та самобутності  нашого народу є неоціненним. Його ім’я назавжди викарбуване на кам’яних брилах-підвалинах минувшини і слава про нього буде вічно жити в серцях українців, як патрона та сміливого й незламного лицаря нашої держави. Завершити хочеться словами І. Власовського: «Схилімо ж свої чола перед маєстатичною постаттю князя Константина Константиновича Острозького … вшановуючи його подвиги народні, його несмертельні заслуги в історії нашої Української Православної Церкви, його жертви, труди й боротьбу…».