Щоб цінували життя

Рецензія на книгу Д.Чайковського "Хочу жити"

Я кажу вам: не мсти того, хто заподіяв зло тобі.

З Євангелія від Матфея

Кажуть, що Бог не посилає людині випробування більше, ніж вона зможе винести. А якщо раптом помиляється і накладає на плечі людини занадто тяжкий «вантаж», то наслідків такої помилки чекати доводиться недовго. Зламується людина. І не скажеш навіть, що гірше – духовно чи фізично зламатися. Все єдине. Все однаково боляче. 

Ми воістину діти своєї епохи – «скніємо від дрібних своїх катастроф» і дивуємося, обертаючись до своїх пращурів: а як вони могли те стерпіти? Хоча стерпіти – тут неправильне слово. Не стерпіти – пройти. Пройти, роздивляючись не пил під чоботами, а вціпившись поглядами у небо.

Про людей, які бачили перед собою далечінь замість колючого дроту під електричною напругою  - книжка Д.Чайковського «Хочу жити». Так, у першу чергу про людей, а вже потім – про ті політичні переконання, які вони несуть глибоко в серцях.

Твір не з простих. Тяжкий твір…

Гнат Тирський («Поганин») - alter ego автора, - Марко Хмурий («Майк»), Роман Коваль («Кім»),  Іван Пилипенко («Крук»), а з ними душі тисяч безіменних в’язнів Аушвіцу постають зі сторінок книги перед схарапудженим читачем. Навколо них - цілий світ туги й мук, і у кожного «своя доля і свій шлях широкий». Але ті, хто лишилися людьми – рівні.

 На війні, у часи смут і занепаду моралі, у вирі страждань у людини надто загостюється відчування, оголюються раніше приховувані недоліки і прагнення. А почуття людяності – як зблиск сірника у темряві: чирк! – і згасло. І запахло сіркою. Данило Чайковський змальовує таких чортів у людській подобі: лікарів, що проводять жорстокі досліди штучного запліднення, наглядачів-капів, деяких в’язнів-злочинців, які за кусень хліба вбили брата або скоїли й дещо гірше.

Жорстокими не народжуються. Жорстокими стають. Так само, як і героями.

А покаятися – це ще не значить відтерти кров зі своєї совісті, яка – вірте! – ой як болить злочинцю. Каяття – як знеболювальне, втишує біль на деякий час, а потім муки повертаються знову.

Автор наголошує, що різниця зовсім не у національностях, не у віці, навіть не у політичних переконаннях. Кожному своє. Кожен може помилятися. І як немає на світі абсолютного добра й абсолютного зла (може, тільки в релігійних уявленнях людей), так не знайдеш, приміром, ідеального суспільного ладу й ідеології.

Різниця у тому, який у тебе там, у душі, стержень: загартований чи проіржавілий.

Різниця у тому, перед чим скоріше зігнеш коліна: перед сильнішим, впливовішим своїм братом. Або перед обставинами. Або перед фізичними муками. А може, й узагалі не зігнеш.

Різні люди…