"Крокуючи" до Європи

Європейський курс зовнішньої політики, започаткований ще в минулому столітті, немовби живе власним статичним життям, час від часу актуалізуючись в межах дипломатичних дій та передвиборної риторики.

Як показує політична практика останніх десятиліть, європейський вектор зовнішньої політики України залишається одним з пріоритетних, незалежно від того, як складаються відносини з Російською Федерацією.

Європейський вибір України зумовлений кращими стандартами тутешнього життя, пов’язаними з рівнем розвитку економічних структур та економічної системи в цілому. Тому однією з основних вимог членства в Євросоюзі є дійова ринкова економіка, під якою розуміють конкурентоспроможність в рамках ЄС.

Як можна охарактеризувати українську економіку? Чи можемо ми сьогодні назвати її ринковою та чи зможе вітчизняний виробник витримати конкуренцію в європейському економічному просторі? Мабуть, не треба бути експертом з економічних питань, щоб констатувати неготовність української економічної системи до європейської інтеграції. Рівень ВВП, показники якості життя населення, безробіття, не кажучи вже про корупцію, з якою, мабуть, стикався кожен мешканець нашої країни, вказують на великі проблеми в цій сфері.

Однією з головних підвалин ринкової економіки є розвиток малого та середнього бізнесу. Треба бути сліпим та глухим, аби стверджувати про стимулювання підприємництва сьогодні. Нині діючий Податковий кодекс, розроблений в 2010 році, спрямований скоріш на підтримку великого капіталу, аніж на розвиток економічного індивідуалізму. Свідчення цьому – масові акції протесту в листопаді-грудні 2010 року проти його прийняття. І, судячи з практики економічного життя, внесені зміни та доповнення до нового кодексу не змінили загальної картини підприємницького сегменту економіки.

Тоді про яку конкурентоспроможність може йти мова? Навіть сам голова уряду констатує, що Податковий кодекс не може всіх влаштовувати і всіх радувати. Влада намагається покращити макроекономічні показники за рахунок розвитку великих підприємств, забуваючи про те, що робить вона це в розріз інтересам значної частини населення, здатної розвивати українську економіку. Порушується, таким чином, один з генеральних принципів ринкової економіки – підприємництво. І це лише одиничний приклад економічного бар’єру інтеграції, всі вищезазначені проблеми – тільки верхівка айсбергу. 

Наступна вимога членства в ЄС – політична: гарантія демократії, верховенство права, дотримання прав людини.

Останні парламентські вибори, на відміну від президентських 2010 р., були різко розкритиковані міжнародними спостерігачами, що аж ніяк не може сприяти зростанню авторитету України як демократичної держави в очах світового співтовариства. На сьогодні ми маємо строкату суспільно-політичну карту України, яка виражає різнобічність ідейно-політичних поглядів та інтересів українців. На сторінках преси зустрічаємо різні погляди на події, що відбуваються в Україні і Світі, існує незалежна преса. Хоча, час від часу чутно про тиск з боку влади на представників засобів масової інформації.

Витримка верховенства закону та прав людини, з огляду на судові процеси над колишніми урядовцями, що трактуються європейською спільнотою як політичні розправи, є досить сумнівною. Я не кажу вже про випадки з життя звичайних людей, що стали жертвами правової несправедливості, хоча це вже, скоріш, проблема корупції.

Отже, й політична складова Копенгагенських вимог в Україні, хоч і не позбавлена наявності демократичності, не є безпроблемною. Саме вона в останній час ставала на заваді парафуванню угоди про членство України в ЄС. І дій влади, спрямованих на усунення цієї перешкоди, поки що не видно.

Отож, багато чого в справі євроінтеграції залежить від влади – як розвиток правової культури, так і стимулювання економічного зростання.

Важко передбачити коли Україна приєднається до європейської сім’ї та чи приєднається взагалі коли-небудь. Але, здається, навряд чи це станеться за умови перебування при владі діючої політичної сили, орієнтованої на досягнення особистих цілей, що, іноді призводить до нехтування національними та державними інтересами.

Політика уряду явно демонструє небажання здійснювати реальні заходи, спрямовані на вступ України до ЄС. Сьогоднішні запевнення в тому, що євроінтеграція є одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики нагадує колискову, покликану приспати обурення тієї частини суспільства, що сприймає нинішню владу як антиєвропейську, проросійську. Потрібні конкретні дії задля досягнення європейського рівня, яких поки що спостерігати не доводиться.

Проте, варто усвідомлювати, що власне факт вступу до ЄС, незважаючи на великі плюси членства в цій структурі, не вирішить всіх наших внутрішніх проблем. А, враховуючи поточну економічну кон’юнктуру в Єврозоні, перспектива інтеграції виглядає не такою вже й солодкою.

Не зрозумілою поки що залишається й ситуація зі східним напрямком інтеграції. ЄЕП  – це суто економічний проект ЄврАзЕС, ефективність якого наразі є непевною. Натомість, очевидним є те, що дане об’єднання є фундаментом для подальшої поглибленої політичної інтеграції (схема розвитку ЄС тому є взірцем). Зважаючи на правові та культурні традиції країн євразійського простору, щільне зближення із ними не є прогресивним. Це – крок назад у минуле, в якому домінують гегемоніональні тенденції та жорсткий централізм, що є неприйнятним для гармонійного розвитку держави.

Співпрацюючи з різними державами та міжнародними організаціями, ми маємо йти шляхом саморозвитку, винагорода якого – міцна самодостатня держава, з якою рахуються і яку поважають інші суб’єкти світової зовнішньої політики. І утопічно це виглядає лише тому, що за двадцять з гаком років незалежності державні діячі, переважно радянського вишколу, не спромоглися на рішучі реформаторські дії, що й підірвало народну віру в можливість якихось якісних змін та кращого життя.