Борис Маріан : зустріч у cтінах альма-матер

Київський університет імені Тараса Шевченка як завжди тішить своїх студентів зустрічами з впливовими людьми, які творять нашу історію.

Не дарма наш університет  вважається осередком концентрації майбутньої української інтелігенції – бо передає досвід старших поколінь молоді, забезпечує діалог між  людьми,  яким є що розказати, та студентами, яким є що навчитись.

16 листопада викладач історії на факультеті журналістики Володимир Іванович Сергійчук  зробив своїм студентам подарунок- замість читання лекції запросив до лекційної аудиторії гостя. Борис Тихонович Маріан- один з перших дисидентів, який стояв ще на витоках зародження антирадянського руху. Він поділився своїми спогадами про дитинство, навчання в університеті та тяжких роках у концтаборах.

Мабуть тому, що Борис Тихонович- випускник  факультету журналістики КНУ,ми, студенти, проявляли особливу зацікавленість долею письменника.  Його дебют як літератора відбувся ще у 3 класі, коли хлопець написав епіграму на вчителя, яку «опублікував» прямо в класі на дошці, за що був звинувачений у наклепі та отримав свій перший «гонорар» від матері. Оскільки можливості навчатись журналістському ремеслу у 50-их роках у Молдові, звідки він родом, не було, юний письменник приїжджає до Києва, де поповнює ряди студентів журфаку. З особливим трепетом і хвилюванням  розповідає він про свої перші дні в альма-матер, про страхи та побоювання, пов”язані з переїздом до великого міста, про спроби втечі назад додому та про своїх друзів, які все ж його відмовили від цієї ідеї. Йому пощастило навчатись разом з такими відомим дисидентами, як  Юлій Шелест, Борис Олійник та Григорій Гайовий. Саме в університеті починається його тяжкий шлях  протистояння радянському режиму. Борис Маріан щиро хотів бути радянською людиною, але гострим журналістським поглядом бачив усі несправедливості у житті. Коли в 1956 році світ здригнувся від революції в Будапешті, за свої антирадянські погляди та поширення забороненої Бориса перевели з Червоного корпусу національного університету до сірого будинку КГБ, що був через дорогу. Після хрущовської відлиги почались хрущовські заморозки ,тому молоду українську інтелігенцію хотіли перевиховати в концтаборах, де залишив 5 найкращих років свого життя і наш герой. Але вийшло навпаки: концтабори стали життєвим університетом,  де зібрались однодумці та «антирадянські кадри». Життєвий досвід вилився в ряд віршів про реалії життя в”язнів  ГУЛАГу, один  з яких продекламував для студентів сам автор. «Так закаляється сталь»  прозвучав як сповідь, жагуче бажання вижити та знайти своє щастя в величезній зоні- Союзі.  Борис Маріан виніс зі свого ув”язнення безліч життєвих уроків, один з головних- не судити людей по крові, а лише по тому, що вони собою являють. На моє запитання, чи виправдала Україна сподівання і чи не жалкує він про потрачені роки своєї юності, Борис Тихонович категорично відповів : «Ні, не виконала. Але я ніколи не жалів, що відсидів у концтаборі, бо це був найкращий університет життя, який звів мене з однодумцями.»

Вкінці зустрічі письменник підписав студентам збірки своїх віршів, а слухачі нагородили його щедрими оплесками, адже така непересічна постать історії заслуговує щонайменше на визнання прийдешніми поколіннями.