Головне у боротьбі – послідовність

Я низько вклоняюся тим, хто самовіддано захищає основи нашої державності. Боротьба людей на Європейській площі, на Хрещатику, біля Верховної Ради стала основою нашої перемоги за мову.

Закон «Про засади державної мовної політики» (більш відомий як «Закон про мови») став  тією остаточною краплею, що переповнила чашу народного терпіння. Ситуація з мовою ще раз підтвердила, що духовне для нашої нації – первинне.

 Починаючи свій трудовий шлях у будівництві  я добре засвоїв, що все починається з ретельного планування, після чого сам процес має йти впевнено, можливо не завжди швидко, але обов’язково до кінця. Звичайно, коли заливається фундамент  важко уявити красу майбутнього сучасного житла, бо ж  це всього навсього фундамент.  Але без нього звести будівлю неможливо.

Як і в будівництві, боротьба за мовний закон має грунтуватися на фундаменті – юридичних нормах, постановах і рішеннях. Народ протестуватиме, але без юридичних підстав,  боротьба за які ведеться в кабінетах та судових залах, дієвих важелів виконати законні вимоги народу  просто не буде.

Фальсифікації з мовного закону почалися з першого дня. При першому розгляді законопроекту Верховна Рада України має прийняти щодо нього певне рішення – прийняти за основу, відхилити або направити на доопрацювання. Це рішення оформлюється постановою, яку вносить або профільний комітет, або автори законопроекту. Комітет з питань культури та духовності, вніс чесний проект постанови (номер 9073/П) -  про відхилення законопроекту за наслідками першого читання. Відповідно до Регламенту запропонована комітетом постанова мала голосуватися першою.

Але у день голосування під тим самим номером з’явилася зовсім нова редакція  проекту постанови, у якій зазначено зовсім інше: «прийняти за основу законопроект та доручити комітету з питань культури та духовності підготувати його до другого читання». При цьому у проекті не зазначалося, хто його вніс та на якій підставі.

Всі пам’ятають, як Литвин хитрістю переставив питання порядку денного місцями, внаслідок чого проект було схвалено у першому читанні. Звісно, за допомогою депутатів-багатостаночників,  «кнопкодавів». За проект проголосували й ті депутати, які офіційно заявили про свою відсутність на засіданні.  Документально деякі з них  знаходилися за межами державного кордону, а  деякі,  без реєстрації не були присутніми на робочому місці. Навіть якщо вважати, що всі, хто зареєструвався дійсно були у залі, то за закон в той день було віддано лише 168 голосів.

Враховуючи всі ці порушення,  за кілька днів було підготовлено позов до Вищого адміністративного суду України з вимогою визнати протиправними дії Верховної Ради України. До позову були додані відповідні докази порушення процедури та недійсності результатів голосування. І от, цього разу ВАСУ здивував: нам, позивачам Одарченку та Курпілю відмовили у відкритті провадження  через те, що «дане питання не підлягає розгляду в адміністративному суді». В якому ж тоді суді розглядати цю справу? Чи Верховна Рада у нас вже не вважається органом державної влади? Але ж у Кодексі адміністративного судочинства України чітко вказано, що проти Верховної Ради можна подавати позов саме до Вищого адміністративного суду України. Виникає абсолютне справедливе твердження - влада не дозволила  публічного судового розгляду своєї ж шахрайської сутності.

Але продовжуючи «заливати»  юридичний фундамент «мовного» закону, ми подали повторний позов до ВАСУ. У ньому  - переформульовані вимоги  «визнати незаконною та скасувати Постанову про прийняття «мовного» закону  у першому читанні». Хочу зазначити, що право подавати такий позов прямо передбачено статтею 171-1 КАС України.

  І знову відмова: ніби-то позивачі намагаються у позові поставити питання про неконституційність Постанови, а тому мають звертатись до Конституційного суду України. І це незважаючи на те, що  спроба «перекласти відповідальність» була передбачена  у позовній заяві, в якій кілька разів наголошувалося, що конституційність  не оскаржується.

Втретє подання нашого позову містило вимоги, обґрунтовані таким чином, щоб взагалі прибрати будь-які згадування про Конституцію, якщо судді настільки її бояться. І знову відмова, з ще абсурднішим аргументом - «справа вже була розглянута судом». Яким  судом її розглядали і коли – невідомо. Можливо,  свої відписки судді вважають «розглядом справи»?

Але Вищий адміністративний суд України – це ще не вершина судової влади. В Україні  діє Верховний суд України, до якого була подана скарга.  Вгадайте, від кого надійшла відповідь? Від того самого Вищого адміністративного суду, який заявив, що ця скарга не гідна передачі її Верховному суду України, а тому її  повертають позивачам. Знаєте, отримувати відповідь на скаргу від того, на чиї дії скаржишся – такого не було навіть у радянські часи. Хіба що  історія «темних віків» знала випадки, коли інквізитори самостійно  вирішували, чи можна скаргу на них надсилати до Риму або ж  залишати її без розгляду.

Найганебніша подія цього року – голосування за мовний закон в цілому,  без доповіді профільного комітету, без розгляду поправок, у напівпорожній залі  - стала апофіозом законодавчого колапсу. Не дивлячись на те, що Адам Мартинюк відразу ж закрив засідання, тим самим позбавивши  опозицію права вносити проект постанови про скасування прийнятого рішення (у зв’язку із порушенням процедури), вже за 15 хвилин ми долучили текст мого звернення до віце-спікера до стенограми засідання як «не виголошений виступ». Цей текст прирівнюється до відповідного звернення, з обов’язковим внесенням відповідної постанови.Щоправда, значних зусиль довелось докласти, щоб переконати керівництво Апарату Ради зареєструвати внесений  документ.

 Зареєструвавши постанову, голова Парламенту Володимир Литвин офіційно втратив право підписувати ганебний «мовний» закон. До того ж,  на випадок, якщо з моєю постановою щось трапиться і вона загадково «зникне» десь у Верховній Раді, аналогічні постанови внесли Арсеній Яценюк та Микола Томенко. Можу також сказати, що вже підготовлено позов, який буде пред’явлено до Литвину та  представникам провладної більшості у разі, якщо буде здійсненна спроба через суд змусити голову Ради поставити свій підпис під «мовним» законом.

Посягання на українську ідентичність призвело до справжнього  соціального вибуху. Мені приємно було бачити, як кожної години на новий майдан приходить все більше людей, приємно знати, що там не було жодних «рознарядок», не було ніяких оплачених студентів та бабусь. Саме це стало причиною того, що ми здобули маленьку, але дуже важливу перемогу – закон про мови так і не був підписаний.

Ми всі маємо розуміти наскільки важливим  є  юридичний фундамент. І хоч ми живемо в країні, в якій «закон, як дишло», ми маємо працювати над складниками фундаменту, на  якому міцнітиме українська держава та утверджуватиметься нація, завдяки якому ми зможемо уникнути подальших нападів на  державну мову.

Я низько вклоняюся тим, хто самовіддано захищає основи нашої державності. Боротьба людей на Європейській площі, на Хрещатику, біля Верховної Ради стала основою нашої перемоги за мову. Разом ми обов’язково переможемо! Просто не може бути інакше, бо  іншого виходу – немає.