Чекав
свій потяг на київському вокзалі, сидячи у Макдоналдсі. Поруч, сиділи
та мило ділилися своїми враженнями двоє людей середнього віку – чоловік
із жінкою. Вже через півгодини я дізнався, що він такий собі «столичний
остарбайтер» з західної України.
Ця людина не гребує жодною роботою, але
головна його професія – двірник. Скоріше за все – це було перше побачення. Чоловік довго розказував про себе, історії із свого життя. І ось заговорив за Євро.
«Ти
знаєш вони мене упізнали я ж там весь час прибираю. Уважно спостерігали
за моєю роботою. Я так хвилювався за нас. Мені боліло щоб Україна
нормально провела чемпіонат, щоб було не соромно президенту,
футболістам. Я дуже старався, щоб про Україну залишилося тільки
позитивне враження» - говорив охайний, вже немолодий чоловік,
жестикулюючи ніби він дає інтерв’ю тележурналісту.
Далі він розповідав
про свої враження про гру збірної: відзначив гарний результат у матчі із
шведами, навіть пожалів їх вболівальників. Його монолог тривав досить
довго, чоловік хвилювався і так щиро сердечно говорив про зовнішню
політику та імідж країни. У мене склалося враження, що незнайомець
відчуває себе її повноправним господарем, що він переконаний у тому, що
саме він приймав гостей із усього світу.
Кожен
українець хвилювався за репутацію своєї держави. Чи можна сказати, що
Євро нас об’єднало, змусило подивитися на свої проблеми під іншим кутом?
Ні. Усім зрозуміло, що цей проект обійшовся нам за дорого, що можливо
він був не зовсім вчасним і посильним для пенсіонера чи молодих людей
які у двадцяти - чи тридцятирічному віці вже безробітні.
Але, навіть за таких обставин, ми промовчали перед Європою, не винесли
сміття із своєї хати. Український народ – надзвичайно мудрий і
гостинний. Пройде час і учорашні «розбудови стадіонів» будуть фігурувати
у прокуратурах та судах, посиплеться купа кримінальних справ, аналітики
будуть обраховувати втрати для бюджету та простих людей. Народ буде
зітхати або, навіть, апелювати до справедливого суду. Але це все буде
потім, а зараз кожен з нас отримав унікальну можливість відчути себе
господарем – уважним, привітним, показово щасливим.
Євро
провів не президент чи прем’єр, не будівельники чи інвестори. Це справа
рук та податків простих українців. Вони і цього разу затягли пастки та
дозволили його провести.
Прикро, що уряд не відчуває такої
відповідальності перед своїм народом як перед Європою чи Мішелем
Платіні, не обходиться з ним так само витончено та обережно як з
комісарами УЕФА; прикро, що влада вважає нас просто «істотами з
бюлетенями» і електоратом. Однак, ми можемо і маємо повне право
привітати один одного з перемогою на Євро: перемогою мудрості простої
людини над можливими громадськими істериками від несправедливості та
корупції під час його підготовки.
Я певен, кожен зробив висновок і
матиме нагоду дати оцінку цій «підготовці». Євро ще довго буде фактором
через який ми мірятимемо градус цинічності і зверхності нашої влади.
Ліки від цієї хвороби лише одні – наша суспільна національна свідомість.