«Я русский бы выучил только за то…» або легалізація україножерства

Здається, наступає час всерйоз братися за підручники російської мови

Днями довелося бути присутнім за круглим столом, присвяченому обговоренню «Основ державної мовної політики сучасної України». Доповідачем виступав нардеп від ПР Вадим Колесніченко. Цілком логічно, його доповідь слід сприймати як офіційну позицію діючої влади стосовно цього питання.

Ще до початку засідання склалося чітке враження того, що я знаходжуся не в Україні, а, десь у Москві, в кулуарах перед засіданням якогось профільного комітету Держдуми РФ, на якому заплановано обговорення, скажімо, покращення рівня викладання російської мови на імперській периферії чи утисків російськомовного населення з боку, наприклад, татарських чи інгушських «аборигенів».

Як і передбачав формат, розпочалося все з доповіді «проблемної» ситуації паном Колесніченком, російську мову якого, безперечно, можна прийняти ледь не за еталон володіння «великим и могучим». Сама промова з вуст Колесніченка навряд чи здивувала з огляду на його попередні заяви і висловлення стосовно української мови. Суть проста: російськомовне населення потерпає, його права суттєво принижені, ситуацію треба терміново виправляти, а не замовчувати, що може призвести до катастрофи і ледь не становить серйозної загрози самій державності.

І вже після цього розпочався справжній українофобський шабаш. Чого тільки не довелося почути від досить значної кількості великоруських доповідачів і їхніх місцевих фанів. Для кращого розуміння наведу лише декілька реплік:

-          Україна як така є прилеглою територією

-          українська мова – сходинка для розуміння польської

-          українська мова – мова неосвічених неписемних селян

-          українська мова – виключно простолюдинський селянський діалект, що бере своє коріння від проживання в Галіції 400 тисяч поляків

Це не є повним переліком «перлів», що пролунали за круглим столом, але, гадаю, дає більш-менш чітке уявлення про те, що там відбувалось.

А тепер декілька слів особисто від мене.

Будучи абсолютно русскоязычным в быту, являясь этническим русским, я был рожден и вырос на юге Украины в русскоязычной семье. Але ніщо не завадило мені чомусь ще в дитинстві вивчити українську мову - мову, яка є невід’ємною частиною культури країни (нехай тоді вона й була частиною Радянської імперії), в якій я народився, яка дала мені освіту і виховала, мова, що належить людям, яких я люблю і поважаю. І я не пригадую жодного випадку навіть малого дискомфорту, який би я відчув, вживаючи свою рідну російську в повсякденному житті.

Так, я цілком за збереження власних традицій і, звичайно, мови. Мої діти прекрасно знають не лише творчість Шевченка чи Франка, а також і чудово володіють і розуміють значущість творчості Пушкіна і Толстого, Чехова і Некрасова. На їхніх власних книжкових поличках чомусь абсолютно мирно уживаються книжки як українською, так і російською мовами. Вони навчаються в українських школах, в яких також вільно вивчають і російську.

То ж постає просте і логічне питання: чи то пан Колесніченко не наплутав своє місцеперебування і не забув, як зветься народ, чиї інтереси він уповноважений представляти в Парламенті?! Або ця його риторика є виключно вислужуванням перед «замовником»? Чи є виправданням власної ментальної неспроможності вивчення мови, доволі близької до його «рідної»?

Так, наразі найбільш нагальними є соціально-економічні проблеми. І всі ми це добре усвідомлюємо. Але підняте питання є доволі принциповим навіть у сучасних умовах «державотворення» на донецький лад. Даремно влада грається з вогнем, заводячи нас все глибше у безодню невпинної кризи, де поштовхом, іскрою до некерованого народного гніву може наразі стати будь-що, а тим більше, таке питання як мова країни й народу, частиною якого я гордий бути.