«Хто візьме відповідальність за долю України?»

Події останніх місяців, що ошелешили вітчизняну політичну еліту, стали закономірною відповіддю суспільства на бездарність української влади та парламентської опозиції.

Пов’язані одними і тими ж олігархічними кланами, т. зв. народні обранці настільки занурились у свої корпоративні розбірки, що фактично виявились відірваними від реалій буття пересічних громадян.

Так, саме буття, а не життя. Адже важко назвати життям убоге існування фактичної більшості наших співгромадян.

І хоч вітчизняних соціологів у останні роки все частіше стали прираховувати до числа представників найдревнішої професії, дозволю собі навести лише результати ряду досліджень, котрі важко поставити під сумнів.

Наших співгромадян найбільше турбує бідність, безробіття, непомірний ріст цін та корупція. Окрім того, українці зневірились у владі та політичних партіях, натомість найбільше довіряють церкві та ЗМІ. Що стосується влади, то тут взагалі відношення наших співгромадян можна виразити трьома словами: байдужість, презирство, ненависть.

Подібний стан речей мусів би жахати наших можновладців, адже відсутність довіри у суспільстві рівно пропорційна відсутності її легітимності!

Надмірне «закручування гайок» призвело до того, що державний механізм почав тріщати по швах. Далися в знаки недолугі пенсійна, податкова, медична та інші псевдо-реформи. Зухвала кадрова політика, що вибудовувалась за принципом виключно приналежності до визначеного регіону країни виправдано викликала обурення місцевих еліт з інших українських територій. Відсутність чіткої стратегії реформування правоохоронної та судової систем лише посприяла посиленню корупційних проявів. Пересічний українець ніколи не повірить, що основними корупціонерами у державі є виключно голови сільських рад.

Окрім того, декларуючи розширення повноважень органів місцевого самоврядування, вітчизняні парламентарі позбавили людей права вирішувати регіональні питання шляхом засобу прямої демократії – місцевого волевиявлення. Утім народні обранці здається навмисно залишили під сукном питання розвитку місцевого самоврядування. Як результат, на сьогодні у громад відібрано механізм для протистояння знахабнілим місцевим чиновникам, мерам, сільським та селищним головам. Ті ж, у свою чергу, ревно виконують вказівки згори у питаннях найрізноманітніших оптимізацій та псевдо-реформаторських перетворень.

Фактично місцеві обранці отримали індульгенцію від вищої влади. Народу ж відвели роль статистів, а тому про реальне народовладдя в Україні годі й говорити. От і отримали ми феномен Народних рад при фактично легітимно обраних місцевих! Україну сколихнула хвиля захоплень будівель місцевих адміністрацій. І кого ж у цьому звинувачувати?

А варто було б лише вчинити кілька законодавчих кроків для становлення реального місцевого самоврядування: ліквідувати райдержадміністрації та передати їх функції виконавчим комітетам місцевих рад, обмежити повноваження облдержадміністрацій з паралельним веденням інституту виборності губернаторів, одночасно закріпивши можливість висловлення таким обранцям недовіри через Верховну раду України після відповідного звернення громади, народних депутатів, Прем’єр-міністра, Президента, а у разі скоєння злочину  - Генерального прокурора.

Аналізуючи наведені та багато інших фактів не раз задаю собі запитання, чи про таку Україну ми мріємо? Звісно ж  - ні!

Як ніколи актуально сьогодні задуматись на класичним: «Хто винен і що робити?»

За більш ніж 20 років незалежності кожен з нас чув безліч рецептів  панацеї для хворого організму нашої держави. На зразок середньовічних алхіміків, парламентські політики раз по раз, виходячи під світло софітів телевізійних камер, усім єством намагаються переконати суспільство у виключній правильності  своїх поглядів. Мовляв, потерпіть ще трішки - й рубці на державному тілі самі розійдуться! А якщо трапляється по- іншому, тоді для виправдання прорахунків з легкістю циркових блазнів включають арсенал «ворогів нації», «зовнішній фактор»…

Винними у нас були всі: від імперського Кремля, до ненажерливого Вашингтону; зухвалих бізнесменів, що порізали фабрики та заводи, до суддів та прокурорів, під чиїм прикриттям усе це відбувалось; від сусіда Василя, котрий відкрив фермерське господарство та збагачується, до, вибачте за сарказм, інопланетян, котрі нищать урожай та наводять порчу на худобу…

І цей перелік далеко не вичерпаний, адже у кожного з нас свій ворог.

Іншими словами, винні всі і вся, окрім нас самих. Запитайте себе, чи не винен Кравчук за те, що «здав» Чорноморський флот та ядерну зброю, чи не винен Кучма у розбудові олігархічної держави, чи не винен Ющенко, що не виправдав очікування майдану та завадив Юлі привести нас «до світлого майбутнього»?

Перепрошую за свій скептицизм, але мені здається, що ми готові звинуватити будь-кого, аби лише не бачити у дзеркалі свого власного відображення.

І як би це жорстко не лунало, але на думку приходить древня українська мудрість: «Чому дурні? Бо бідні. А чому бідні? Бо дурні!»

Розуміючи, що наражаюсь на критику, прошу у якості аргументу на мій захист розглянути приклади з історії лише кількох країн.

Вщент зруйнована після 2-ї Світової війни Японія змогла встати з колін та довести усьому світові незламність духу свого народу. Рядові громадяни країни вранішнього сонця, зціпивши зуби, об’єднались у єдиному пориві та не лише відбудували країну, а й вивели її до числа світових економічних лідерів. У тій частині світу є чимало подібних прикладів. Взяти лише нові індустріальні держави Азії – «Азійські тигри».

Скажете, що це азійський менталітет дався взнаки? Тоді поглянемо на приклади суспільної консолідації заради розбудови соціально спрямованих держав у інших куточках світу. Чого лише варті скандинави чи німці, котрі після війни відновили лідируючі позиції у Європі.  Думаю нікому й на думку не спаде сперечатиметься з твердженням, що без ФРН припинить своє існування Євросоюз.

І знову хтось згадає про менталітет. Я ж вважаю, що справа у іншому – в нашому патологічному небажанні брати на себе відповідальність за сьогодення та майбутнє України. Ми знову до останнього віримо у доброго пана, котрий з альтруїстських міркувань збудує нам справедливу державу!

Реалії ж насправді далекі від райдужних. Завдяки тотальному контролю олігархічних кланів над медійним простором, наше суспільство протягом останніх років планомірно заколисували байками про світле європейське майбутнє України.  У голови зневірених та розчарованих «помаранчевим досвідом»  українців втокмачували мантру про «європейські цінності», «європейський рівень життя»…

Запитайте себе, кому ж було вигідно розділити суспільство на адептів ЄС та східного інтеграційного вектору? Грубо, зухвало та жорстоко розділивши, пізніше спробувати зіштовхнути ці дві частини України. Вкотре ніхто не ставить до уваги думку іншої, не менш чисельної частини мислячих українців, котрі за різними дослідженнями громадської думки досі не визначились.  Невже так важко зрозуміти, що саме тут знаходяться прибічники нейтралітету та позаблоковості України! Статусу, закріпленого у Конституції, котрий продиктований геополітичним нашим положенням. Це третій шлях України!

Україна – це Європа! Якщо брати географічно, то уся, якщо ж ментально – значна її частина.  І єврооптимістам не варто забувати, що з країнами Митного союзу нас пов’язують багаторічні тісні стосунки. І це неможливо перекреслити жодними антиросійськими лозунгами. Спорідненість народів України, Росії, Білорусії підтверджена як нашою багаторічною спільною історією, так і тісними родинними зв’язками наших сімей.

Саме тому, сьогодні не варто піддаватись на провокативні дії. Українці завжди були мудрим народом і цього разу, відчувши загрозу руйнування цілісності суспільства, просто мусять налагодити громадянський діалог. Адже можновладці як приходять, так і йдуть у небуття, а наш Великий народ має Богом дане право жити на своїй землі за законами справедливості. Вірю, що авангардом суспільного примирення стануть мешканці саме Великої України – колиски нашої державності!