А судді хто?

Розміри «аргументів» у кожному випадку майбутньому судді необхідно було пред’являти різні, але пред’являти обов’язково!

           Нинішній стан судової системи України став результатом багаторічної «селекції» суддівського корпусу, яку влада здійснювала систематично, у тому числі  і руками Верховної Ради.

Проте у цьому процесі  руйнування об’єктивного суддівського корпусу особливе місце посідає «селекціонер» -  більше відомий широкому загалу як «підраховувач» голосів виборців – Сергій Ківалов.

Через очолюваний ним профільний комітет Верховної Ради цей «селекціонер» дивним чином «пропускав» кандидатів на суддівські посади, влаштовуючи персональний «кастинг»  кожного претендента. І тільки при позитивному фіналі «оглядин» кандидатура судді  потрапляла до проекту постанови Верховної Ради.

Подейкують, що  існує диференційована  «такса» за таке потрапляння, розмір якої варіюється в залежності від рівня суду та виду призначення (апеляційна чи касаційна інстанція; господарський, спеціалізований чи адміністративний суд; звичайне призначення чи пожиттєве).

Розміри «аргументів» у кожному випадку майбутньому судді необхідно було пред’являти різні, але  пред’являти обов’язково!

Після цього розпочинається друга, але  не менш важлива, дія:  у парламентській залі доповідаються проекти постанов про призначення суддів, а депутати задають питання претендентам.

Я пам’ятаю багато випадків, які мали місце під час розгляду таких постанов, коли  суддям пред’являлися прямі політичні, а не професійні претензії. Особливо грішили цим відома фракція «борців за права трудящихся» та рівненська «тушка» П. Сулківський.

         Я уявляю, які думки приходили в голову служителям Феміди у ці хвилини і чи були вони щирі у своїх відповідях? Особливо враховуючи той багатогранний «кастинг», який вони були змушені пройти, аби їхнє прізвище потрапило до постанови.

         Безумовно, така система політизованого призначення суддів породила явища, які увійшли останніми роками до лексикону українців:  колядник, кіреєвщина , судове дишло та інші.

         Сьогодні, коли ми нібито всі гуртом ідемо до Європи, результати такої практики призначення суддів стали однією із найсерйозніших перепон на цьому шляху. Європа систематично подає нам сигнали  про необхідність змін не лише у кримінально-процесуальному законодавстві, а і в системі призначення суддів, яка б гарантувала повну незалежність останніх від стороннього впливу, вимагаючи при цьому орієнтуватися виключно на верховенство права та Закон.

         Якраз тому - згідно із висновком №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів – незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду.

         Чи гарантувала існуюча в Україні система призначення суддів такий рівень судочинства? Очевидно, що ні!

         Але старий порядок, безперечно, дуже подобається декому із «досвідчених законодавців-юристів», а тому вони у різні способи і сьогодні блокують будь-який порядок  зміни процедури.

         Нещодавно Верховна Рада в черговий раз розглядала декілька постанов із зазначених питань. Мова йшла про поповнення складу суддівського корпусу, окремих судів, пожиттєве призначення декого із  суддів та звільнення тих, хто подав заяву про відставку, або не може виконувати обов’язки судді з інших причин.

          Нібито справа тривіальна і пересічна, проте чомусь вона викликала небачений ажіотаж як до, так і після розгляду.

         Причина в тому, що нинішня Верховна Рада розглядала суддівське питання вперше та  ще і за дещо новою процедурою, запропонованою Європою. Судді вперше не проходили через кабінети згаданого вище Комітету, а це  дуже не сподобалося тим, хто так полюбляв проводити такі «персональні кастинги»!

         Щоправда і окремі опозиціонери також вільно чи невільно включилися в цю «гру», закликаючи не підтримувати усіх без винятку суддів, які будуть, за їхнім переконанням,  обслуговувати нинішню владу.

         Я спробував навести власні аргументи, посилаючись на те, що ще з часів роботи в Міністерстві юстиції особисто знаю багатьох порядних суддів, двоє з яких були і в зазначених проектах постанов. Тому для мене такий огульний підхід до всіх був і є неприйнятним.

         Як на мене, ще дивніше виглядає відмова голосувати за звільнення суддів за особистою заявою або у зв’язку із досягненням пенсійного віку чи кримінальною справою за хабарництво.

Будь яка боротьба з нинішнім режимом має не втрачати рамки здорового глузду та мотивації досягнення основної нашої мети. Бо люди, підтримуючи опозицію у її діях, перш за все розраховують на інший, виважений, розумний і прагматичний підхід до вирішення усіх питань. Чи, може, хтось із громадян хоче, аби не вистачило голосів у залі для звільнення судді через хабарництво? Чи, може, Європа зрозуміє таку нашу позицію? Переконаний – ні!

         Проте  коли я та декілька членів «Батьківщини» проголосували суддівські постанови, окремі особливо екзальтовані колеги роздмухали цю справу до неадекватних розмірів.

         Особливо радикально виглядав самопроголошений претендент на посаду Київського мера Микола Катеринчук, який, очевидно, цим хотів відволікти увагу фракції та громадськості від власного систематичного неголосування  за призначення  виборів у столиці та скасування недолугої пенсійної реформи.

         Називаючи себе лідером Європейської партії, він фактично відстоює неприйнятні в Європі методи призначення суддів, які Україні дісталися від епохи тоталітаризму та збагатилися юридичною практикою, котра в народі іменується «ківаловщиною».

         А тому не слід забувати, що все тече і змінюється. І нинішня влада також не виключення. І судді судили, судять і будуть судити. От тільки як судять сьогодні? – це питання, яке необхідно терміново вирішувати у тому числі і Верховній Раді. Бо з такою судовою системою та поборниками «кабінетно-кастингового» призначення суддів ми не лише не прийдемо до європейської спільноти, а навіть не зрушимо з місця…