Паралельні світи династії Вітановських

Вони розвиваються у паралельних світах і художніх стилях, що не перетинаються. Та кожен із них дарує людям світлі почуття. Ту радість і тепло, які зараз у великому дефіциті.

Після спекотного літа й, пов'язаними з ним, великими творчими планами художників поновила свою діяльність галерея „Арт-Мікс”. Нещодавно там відбулося відкриття виставки „Династія” київських художників Раїси та Павла Вітановських.

         Павло Вітановський, не зважаючи на відносно молодий вік, уже відомий не тільки в Україні, але і далеко за її межами. Його роботи знаходяться в приватних колекціях багатьох країн світу. Він буквально увірвався в мистецький простір. Запорукою такого успіху став  своєрідний, легко впізнаваний стиль. Серед робіт Павла дуже багато міського пейзажу, хоча тема останніх його робіт, навпаки, «вибралася у поле».

Павло Вітановський дає людям побувати у казково-омріяному місті. Це казковий світ. Вулиці його фантастичних міст є рідними для всіх. Недарма Павло жартує, що перед його урбаністичними пейзажами зупинялися люди і казали: «Це ж Львів. Я тут був!»

Важливу роль у картинах Павла Вітановського грає сонце. Його проміння відходить концентричними колами і захоплює глядача. У певний момент здається, що сонячний потік, навпаки, починає зачаровувати і затягувати в саме серце світила. Але це суб’єктивні враження. Роботи Вітановського треба бачити «вживу».

На відміну від фантастичних міст, старий Київ виписаний документально і ретельно пропрацьований (до уваги видавництв – маєте готові ілюстрації). Про ці метаморфози у творчості говоримо з Павлом Вітановським:

-   Звідкіля Ви берете натхнення для своїх робіт?

-   Київ написаний під впливом романів Булгакова. В роботі використовував матеріали з Інтернету та вивчав старі листівки. Фантастичні міста з серії «Паралельний світ». Вона народилася давно, кілька років по тому, як я закінчив інститут. Але все одно надихнув мене старий Київ. Також я використовував мотиви Львова, Камянця-Подільського, старої Європи. Люди впізнають в моїх роботах Сербію, Ригу, пригадують, що пили каву у ресторані за рогом. Але я люблю і новий Київ. Хочеться залишити Київ з його архітектурними родзинками але осучасненим. 

-   Індустріальний, офісний Київ холодний для Вас?

-   Це тимчасове явище. Сучасний Київ – наче новонароджена дитина, він нічого ще не увібрав у себе і нічого не вміє. Та мине час, ультрасучасні новобудови наберуть, дай Боже, позитивної енергії і люди сприйматимуть Київ позитивно. Але треба поєднувати сучасне і минуле. Мені подобаються деякі надсучасні будинки із металу та скла, у якому віддзеркалюється архітектура ХІХ століття.

Наша розповідь про виставку „Династія” була б неповною без другого її учасника – Раїси Вітановської. Якщо картини Павла навіюють то легку ейфорію, то щемливу ностальгію, то, глянувши на полотна Берегині династії, отримуєш заряд не просто позитиву, а навіки втраченого дитинства – того часу, коли дерева видавалися великими, коти вміли говорити, а уява малювала добрих фей і підступних чарівників. В усіх відвідувачів виставки губи мимоволі розтягувалися у добрих, безтурботних усмішках.

На полотні художниця зобразила казковий світ, у якому живуть симпатяга котик, благородний єдиноріг, по-доброму лупаті риби. Дуже багато Раїса Вітановська пише квітів. Вони у неї ніби ось-ось хитнуться від легкого вітру, зашумлять і заспівають пісню кохання. А які ж чарівні гобелени висять на стінах… Здавалося, зараз із-за отієї хатки українського села, яке тихо спало на тканині, почнуть брехати собаки, лякаючи опівнічного парубка-гуляку. Ці враження не є гіпертрофованим захватом і екзальтацією, вони народжуються десь глибоко у серці, там, де схована (чи закодована) пам'ять про землю без асфальту і зелені луки, на які вийдуть косарі.

Про те, як відбулася династія і про джерела натхнення питаємося у Раїси Вітановської.

-   У мене двоє дітей – Павло і його молодший брат, він у нас музикант. Треба любити своїх дітей, розрізняти їхні таланти і, головне, не заважати.

-   А з якого віку Ви почали «не заважати» Павлові?

-   Як тільки він почав мазюкати якісь карлючки, то я сказала: „Росте художник!” Перші ознаки майбутнього малярства він подавав десь у півтора роки, а в чотири уже малював портрети. Він не боявся, бо у багатьох дітей є підсвідомий страх перед чистим аркушем паперу та олівцем. А ще у нього була дуже розвинена уява: він з стільців, подушок, інших побутових речей будував якісь споруди і казав, що ось там жінка, а тут дитинка. Я дивилася на все це і дивувалася його фантазії. Знаєте, він і зараз дуже добре працює з уявою і продукує багато цікавих ідей.

-   Ви якимось чином впливали на розвиток Павла? «Ставили» йому руку, наприклад?

-   Знаєте, ні. Він робив різні творчі роботи. До восьмого класу він ходив у художній гурток і там його викладач не намагалася затиснути дітей у певні рамки. Вона давала завдання, а от діти уже самі шукали шлях до його виконання. Свобода така була. А от коли він пішов у художню школу, то там уже почали більш жорстко слідкувати за учнями. Давали їм кубики малювати тощо. З «композиції» у Павла завжди було «п’ять» балів, але самі заняття були йому нецікавими.

-   А хто вплинув на Ваш творчий шлях?

-   Я закінчила художнє училище на Кіквідзе за спеціальністю «промисловий дизайн». Але там жив дух творчості. У нас у групі лише один чоловік робив дипломну роботу саме по спеціальності, а решта виконували зовсім не промислові роботи. У мене було макраме, панно розміром три на три метри. А викладачі нам сприяли. Пройшло багато років з тієї пори і тепер зрозуміло, наскільки там був високим рівень викладання, академічний. Ми багато малювали, займалися скульптурою, ще на додачу і дизайн.

-   Ви не в мейнстримі, здається, що своїми роботами Ви висловлюєте протест проти надлишкового прагматизму?

-   Так. Ми нещодавно були на Венеціанському Бієналлє, знаєте – мені сподобалося. Там сучасне мистецтво, але видно було, що то високохудожні речі. А от у нас в «Арсенал» зайдеш, подивишся і хочеться зробити щось… Ви розумієте! Хочеться наперекір отому, зробити щось гарне, яскраве, життєдайне. Щоб будило радість, надію. А ті роботи знищують художника, воно його вбиває, витравлює душу.

-   Настільки усе погано?

-   Я думаю, так. Коли випадає вільна хвилина, то я йду у Лавру і милуюся картинами Катерини Білокур, потім Примаченко – вона моя улюблена бабуся. Ці люди жили на землі, отримували її енергію і передавали людям через полотна. І фантазія у них така, що диву даєшся.

-   А Ви сподіваєтеся на продовження династії?

-   Звичайно. Я дуже жду онуку, щоб передати їй уміння робити гобелени. Павло колись зробив пару гобеленчиків, але йому не вистачає терпіння. Павло повинен швидко передати свої відчуття і емоції.

Що ж, дійсно хочеться побажати цій чарівній мистецькій династії розвитку і продовження. Вони розвиваються у паралельних світах і художніх стилях, що не перетинаються. Та кожен із них дарує людям світлі почуття. Ту радість і тепло, які зараз у великому дефіциті.

А помилуватися їхніми творіннями можна в галереї „АРТ-Мікс” (вул. Мельникова, 6)