Серіал «Серйозність дитячих почуттів або Біля розбитого корита»

Серія 1

Історія відбувалась у місті Київ. Двоє закоханих один в одного дітей, як завжди сиділи біля Набережної Оболонського району, де жила Софія.

Осінь. Дерева була вже зовсім голі. Опале листя плуталося у ногах. Прогулювалися люди вздовж берега Дніпра. Хтось сварився, хтось обіймався, хтось сміявся, але діточки не бачили нікого окрім очей один одного. Вони сиділи на лаві, це було улюблене місце Сергія та Софії. Вона стояла там років з 10. Про це казала підкошена ніжка та облущена зелена фарба, з-під якої виднілася червона. Сергій підвівся та присів біля колін Софії:

-        Люба моя, я хочу щоб ми були разом усе життя! Я дуже кохаю тебе! Я не знаю як можна існувати без тебе. Я не зможу так, не зможу,- з його очей покотилася сльоза.

-        Сергійчику, чому ти плачеш? Я ж поруч, я завжди буду поруч,- витирає сльози.

-        Колись батько виставив мене з мамою на вулицю, холодних, голодних, з речами. Нам нікуди було йти. Мама не працювала, а тато навіть і не думав нам допомогти, адже у нього була нова жінка. Ми почали знімати квартиру, якось пристосувались до життя, я зустрів тебе.

-        І що? До чого ти це говориш?

-        Ми знову переїжджаємо…

-        Не засмучуйся, різні вулиці - це ж не проблема,- посміхнулася.

-        Ти не розумієш… Батько не дає нам спокійно жити, він знайшов нас і чогось хоче, а що, мама мені не розповідає.

-        Сонечко, ми усі разом вирішимо це питання.

-        Я казав мамі,але вона каже, що я ще дуже маленький, я не зможу… Софійко, ми переїжджаємо в інше місто.

-        Яке ще місто, ти що шуткуєш? Я зараз ображусь на тебе! Це не смішно!

-        Я ненавиджу своїх батьків! Вони все псують, завжди все псують. Я ненавиджу Донецьк! Я хочу бачити тебе поруч!

-        Може ще можна щось змінити!?

-        Ні, нажаль вже нічого…

Діти міцно обійняли один одного. Софія не могла повірити що це правда. Холодний вітер дув прямо в очі, від цього сльози лились немов з відра.

12 грудня 2009 рік.

Потяг їхав дуже швидко, Сергій дивився у вікно печальним поглядом. Йому було дуже важко. Він переписувався з коханою, яка підтримувала його.

Смс повідомлення, яке прийшло Сергію: «Я завжди буду поруч, я тільки твоя, мені нічого більше не потрібно. Я кохаю тільки тебе! Твоє сонечко.»

Від цього хлопцю ставало легше.

-        Синку, їсти будеш?- запитала мати.

Хлопчина не хотів розмовляти з мамою, він нічого не відповідав.

Мати печально опустила очі, їй було не по собі через те, що сталося. Вона добре розуміла свого синочка, але нічого не могла з цим зробити.

24 грудня. 2009 рік.

Весь цей час діти не мали зв’язку. Соня не відповідала на дзвінки та смс повідомлення. Сергій вважав, що їй дуже важко, тому вона саме так переносить їх розлучення.

Це був День Народження хлопця. 14 років.

Всі сидять за столом, бенкетують, розмовляють, поздоровляють вже на рік по дорослішого Сергія, але хлопчині не легше.

Хлопець не пускає з рук свій телефон. Він так сподівався, що вона подзвонить.

Але все марно….

-        Вибачте, святкуйте без мене, мені треба вийти,- сказав Сергій та пішов бродити сірими вулицями ненависного міста. Він винив життя за те, що воно так болісно б’є просто в серце.

28 січня 2009 рік.

Хлопець не міг знайти собі місця. Його почали мучити думки про те, що з коханою щось сталося. Він ходив по квартирі, не знаючи що робити. Стіни з картинами давили на нього, від цього ставало ще гірше.

29 січня 2009 рік.

Школа. Урок фізики.

-        Що ж ти так себе не жалієш? Ти подобаєшся Марійці, Світланці та ще багатьом дівчатам з нашої школи, чому ти не почнеш все спочатку. Нове місто – нове життя,- шептав Сергію однокласник.

-        Ти що не розумієш? Я не маю з нею ніякого зв’язку. А якщо з коханою щось сталося?

-        Та нового Сірого вона собі знайшла, повір. Дівчата усі такі, тільки-но ми відвертаємось, так вони вже з іншими.

-        Я тебе вб’ю, якщо ти ще колись таке скажеш, зрозумів?! Сонечка не така!

-        А ти не шукав її у соціальних сітях?

-        Ні. Я не зареєстрований ні в якій соц.сіті.

-        Давай я тобі допоможу? Я зареєструю тебе у «Вконтакті». Спробуємо відшукати її там.

-        Добре, дякую.

30 січня 2009 року.

Остання надія не покидала.

Ледь-ледь відшукавши Соню серед 124 людей, які мали таке ж ім’я та прізвище, Сергій не міг повірити своїм очам, те що казав його однокласник виявилося правдою. На головній фотографії Софійчиної сторінки була зображена вона та якийсь хлопчина, який сильно притискає її до себе та солодко цілує у губи. Це наводило жах.

В очах потемніло, запаморочилося в голові, по щокам покотилися сльози.

Дуже багато питань лізло в голову, Сергій не міг нічого зрозуміти. Набравшись сміливості хлопець написав Софії: «Невже в тебе новий? А як же я? Чому ти не відповідала на мої дзвінки? Ти ж казала мені, що я єдиний!»

Софія прочитала повідомлення та почала писати відповідь.

Від цього, серце молодого хлопця почало битися ще дужче…