Яке життя – такі й пісні

Ні, я зовсім не проти рідної красуні-країни України, яку я всім своїм російсько-волинським серцем люблю, як і серце та гордість Волині – величний Світязь. Я проти мавпячого «подражанія» усьому найгіршому, що є в сучасній естраді «старшого» брата, на кштал

Увімкніть будь-яке FM-радіо – і ви почуєте будь-що, тільки не українську пісню, до якої ми звикли змалку, з її мелодією і мелодикою, багатоголосним вокалом, глибоким ліризмом і змістом поетичного слова… Натомість – однаковісінький ритм, суцільне безголосся (ніби не існує взагалі понять «контрабас, бас, баритон, тенор, контральто, альт, сопрано, мецца-сопрано, фальцет»), грубий примітивізм і жодного змісту.

Вперто і упевнено українська пісня прямує в радіо- і телеефірі від славних у 70-80-х Дмитра Гнатюка, Миколи Кондратюка, Анатолія Солов`яненка, Анатолія Мокренка, Костянтина Огнєвого, Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Володимира Івасюка, Дворського, Поповича, Мацялка, Зіброва, Бобула із Сандулесою, Ніни Матвієнко і Раїси Кириченко, Славка Хурсенка, Тараса Петриненка, Миколи Свидюка…тріо Мареничів і «Золоті ключі», ВІА «Червона рута», «Смерічка», «Ватра», «Водограй», «Кобза», «Говерла», «Мандри», «Світязь», славних українських хорів і ансамблів пісні та танцю… ДО(!) типової російської «попси» на зразок вищевказаного уривку. Але там хоч який-не-який, а голос прослуховується. У нас і того нема! Та й хто із більш-менш нормальним голосом і більш-менш нормальним глуздом зміг би проспівати те, що я збираюсь вам процитувати, «посидівши» усього лише 1 (одну!) годину на хвилі одного тільки українського FM-радіо. На більше мене не вистачило – знудило!

Це ж як треба кохати дівчину, щоб заспівати їй таку серенаду: «Мені з тобою так кайфово!», а згодом обурено заявити за столиком у кафе: «Чому за обох я башляю?»?! Чисто сучасний підхід до питання стосунків двох… А інший горе-пісняр прямо заявляє: «Якщо кохання хочеш ти, тоді до іншого іди». Мовляв, якщо чогось іншого, то - до мене. І пояснює, чому: «Я знаю, що ти за одна». Отакої!

Взагалі, ви знаєте, яким тепло, та ще й тіла!, буває на смак? А от наступний наш виконавець у смаках добре обізнаний: «Як хочеться відчути смак твого тепла і кричати просто в небо «На-ла-ла»… Скільки асоціацій вимальовується при такій, з дозволу сказати, ліриці! Не при столі будь згадано…

Слухаю далі. «Ми на землю всі лягали, як дурні…» А чому – «як»? «Я на даху серед ночі до усіх кричу…» Я б теж кричав, якби мене туди (тьху-тьху!) серед ночі чогось із ліжка занесло. «Маєш стати моєю ціллю, та я не кілер, та я не кілер…» То навіщо тоді такі слова написав?

А дрижаки наступного співака, які він, бідолашний, цілу ніч хапає, я відчуваю просто фізично. «Тіло тремтить, цілу ніч не спить…» Чи замерз, чи, не дай Бог!, від білої гарячки? Виявляється, ні. «Знай, я тремчу лиш від тебе…» Ну, слава Богу! «Тіло тремтить від тебе»,- ще раз доводить до нашої свідомості причину свого тремтіння автор (співак) і тут же заявляє: «Іди до мене…» Мовляв, піддай мені ще дрижаків! Чого ж ти волаєш на всю Україну, що тобі холодно?

А чого варті лише пісні, якщо це можна назвати піснями взагалі, про «гарячий і твердий», який співачка «любить, як сало, як з сиром пироги», а інший обіцяє: «Скажи слово «Ще!» - і я додам трохи темпу…»?! Видно, обоє вони обкурилися, бо як при здоровому глузді можна таке «ефеменити»? І дійсно, за кілька хвилин чую: «В кімнаті нашій пахне кальяном…» Добре вже, що не чимось іншим.

Далі я змушений просити вашої допомоги, бо сам не допетраю, про що йдеться, про які, власне, губи… «І губи безодню твоїх цілувати ніхто не завадить мені.» Уявіть собі безодню губ (будь-яких!)… Уявили? Хто ж там може комусь завадити? Це ж безодня! Там штовханини просто фізично бути не може!

Ну а щодо «взаємної» любові (коханням у таких піснях взагалі не «пахне»!) – це просто, кажучи сучасним естрадним сленгом, «облом»! Один не може розібратися, з ким він все-таки живе чи має справу – «моєю солодкою шоколадкою, латиноамериканкою, іспанкою чи португалкою». Другий взагалі договорився «до ручки»: «Я не повірю нізащо тобі, ні твоїм словам, ні твоїй брехні». По-перше, навіщо взагалі вірити брехні? А по-друге, якщо слова брехливі й бувають, то брехня безсловесною – ніколи. Третій у своїй пісні ще більш категоричний, і прямо запитує: «А хто ти така в цій хаті?!» Звідки, мовляв, взялася? Сп`яну оженився, видать, прокинувся - а тут вона з ополоником… Четвертий, певно, не від світу цього. Судіть самі: «Я йшов по воді і побачив тебе у воді. І так закохався!..» В утопленицю чи що?

Чесне слово, так і хочеться, кажучи словами ще одного пісенного маразму, «відірватись від землі під крилом авіалі»… Аби не чути і не бачити. Аби через отаких популяризаторів української пісні в тобі українця не впізнавали… Аби не соромно було за нашу здавна уславлену піснями державу… Хай усім тим безголосим естрадникам і ефірникам лишаються «оплески долонь», як почув я в черговій «пісні», ніби слово «оплески» передбачає інші варіанти їх виконання. Хоча… Хоча можна плескати й вухами, за прикладом відомого осла.  Що й роблять успішно ті, хто продукує подібні «пісні», спонсорує подібних авторів і проштовхує на всі канали і сцени подібних безголосців, виховуючи тим самим бездуховне, безкультурне і нице покоління якихось зомбі, підриваючи самі основи майбутнього України.

Василь АЛЄКСЄЄВ