Вуйко Місько гірко плаче...

Історія прикарпатського Вуйка Михайла лише на перший погляд дуже схожа на усім відомий дитячий віршик про дівчинку Тетянку і сумну долю її м’ячика...

Тут ситуація дещо інакша, бо падає зовсім не м’ячик, хоча свого роду кругленька «іграшка», якою неможливо награтися досхочу, дуже бажана, у свій час відібрана «нелюдами-поганцями-революціонерами», і від того ще більш цінна.

І річка у нас не одна. Вкрай важко здогадатися нашому Вуйкові, від манливих вод якої з них берегтися в першу чергу, бо сьогодні всі слухняні, милують око, пестять тіло, а на завтра перетворяться на бурхливий потік і заберуть у синю далечінь.

Й висота падіння настільки вражаюча, що може стати непідйомною, безповоротною, лише підсилюючи й без того гіркий плач Михайла і спотворюючи його далеким ехом.

Найавторитетнішому Вуйкові і так жилось нелегко, а тут таке!.. Йому б проблеми дівчинки Тетянки... Та він готовий накупити хлопчикам й дівчаткам Краю стільки м’ячиків, що вони б укрили славнозвісні футбольні поля одного із його тимчасових попередників так, що й трави не було б видно. Та купувати не обов’язково, головне пообіцяти.

Вуйко Місько тому й керує стільки років, бо розумний, багатообіцяючий (!), покінчав університети, захистив дисертацію, набрався мудрості житейської та ширить її світом. І зі складної ситуації виплутається (це ж не вперше).

Він добре пам’ятає уроки минулого: як був колгоспником малим, як на харчах колгоспних виріс так, що вже не він, а колгосп здававсь маленьким; як став «своїм» столичному Патрону, розправив плечі і рідний Край йому вже доручили.

Не знав тоді він, що це значить, людей тоді ще пам’ятав. Та скоро дядечки дорослі навчили його інших справ. Людей тоді він вже не бачив. Невже осліп?!. «Розумним» став! (Гм..., «величний» образ надихає віршувати...)

А ще згадав, як «за єду» боровся, кучму «розчісував», творив і обіцяв, життя текло барвистою рікою, а потім зникло все на кілька довгих років, не втримав «іграшку», ПРОПАВ...

Вдруге вельмишановний Вуйко Михайло не допустить такого горя, таких мук, яких натерпівся разом із своєю челяддю за час, коли був позбавлений найкращої у світі «іграшки». Зараз він знову у своєму омріяному кріслі, готовий «розчісувати» та знову обіцяти, із жахом згадуючи як здобув славетну вражаюче-переконливо-приголомшливу 3,01% «перемогу» на виборах до крайового сейму, показавши авторитет свій і своєї уже немолодої команди.

І ледь зачувши про теперішню загрозу, кинувся ніжки цілювати панові Регіоналу, обіцяючи несусвітні 70% майбутні блага (чому ж не 100, де дів ще 30?!.). Тільки б відвернути, відкласти, перенести, лиш би помогло.

А де ж тут люди?.. Немає їх у голові «розумній», навіть не думає про них наш Пан крайовий. Забув він й те, що люди стали вже мудріші, навчилися багато чому і не сприймають уже методи колгоспні.

Краще б Вуйко Місько плакав сам, ніж доводив до сліз (не радості), псував нерви мешканцям його рідного (тепер вже тільки по народженню) Писанкового Краю.