Представляю документальный рассказ обо мне "Украинский Нострадамус" писателя Владимира Назаренко

Автор семи замечательных Книг Владимир Назаренко рассказал о своём участии в передаче "Табу" Мыколы ВЭРЭСНЯ и о моих СБЫВШИХСЯ ПРЕДСКАЗАНИЯХ.Читайте,пожалуйста,ДРУЗЬЯ...

                        УКРАЇНСЬКИЙ НОСТРАДАМУС
                            (документальне оповідання)

І, справді, світ тісний, коли вірити, що досить залучити всього сімох
осіб, аби вийти на будь-якого мешканця планети Земля. Отож я й не
здивувався, коли на презентації ново] Книги  Олега Чорногуза  побачив знайоме обличчя.
Високий стрункий чоловік років під п'ятдесят із русявими вусами, в
окулярах, здалось мені, що я його десь колись бачив. Придивився
пильніше. У цю мить і він на мене глянув. Наші погляди зустрілися.
Приязно посміхнувшись, він підійшов до мене й протяг руку з відкритою
долонею догори – привітатися. Я подав свою.
Тиснучи руку запитав:
– Ну, як, старина, справи? Чим займаєтесь? Чи й досі на службі у … ? –
І назвав мого колишнього боса, що докладав неймовірних зусиль, а, чи
не найбільше фінансових, аби потрапити у велику політику.
Я відразу згадав, де із цим молодиком перетнулися наші шляхи.
– Нострадамус! – вирвалась з мене голосна радість цій зустрічі.
І зніяковів цьому несподіваному голосному вибуху. Сторонні ж почують…
І з неймовірною швидкістю в пам’яті, наче вві сні, про давню нашу з
ним подорож у одному вагоні.

Їду зі столиці на свою малу батьківщину – Херсонщину.
У купе нас троє двоє чоловіків – я молодик, на вигляд ровесник мого
молодшого сина та ще  жіночка – молодичка десь під сорок.
Уже пролунали з вагонного гучномовця попередження – за хвилину потяг
відправляється, тож звертання  до проводжаючих – залишити вагони. І
вже попливли мимо вікон вагони потягу, що стояв на сусідній колії,
будівля вокзалу, і привокзальних споруд, Київ. Згодом двигтіння вагону
й глухий ритмічний перестук коліс повертає з ілюзії руху повз нас на
наш рух повз завіконний простір – у реальність. Та ми ще якийсь час
мовчки продовжуємо жити відчуттями щойної розлуки й уже подумки в
завтрашній зустрічі. Та мовчання кожного про своє порушує жіночка:
– Ви до Херсона? – спитала в нас – чоловіків.
– Так, – ми майже в один голос, наче по команді. І засміялися.
–  А ви? – у свою чергу молодик.
– Теж, – відповіла.
І почалося звичайне дорожнє спілкування  ",ні про що”.   Хоч то лише
здається, що не про що. Бо вже,  після кількох прицільних поглядів у
мій бік, попутниця заявила:
– А я вас знаю.
– Мене?– здивувався я, бо дивилася вона саме на мене, а не на сусіда.
– Так, – підтвердила свою заяву. – Я вас бачила по телевізору. У
програмі Миколи Вересня “Табу”.
Я здивувався. Бо, хоч, справді, мені поталанило потрапити на одну з
передач Вересня, на якій ішлося про долю української пісні в Україні,
а точніше про засилля російської попси, починаючи з найвищих сцен,
радіо й телепрограм і, закінчуючи периферійними “підмостками” і
пощастило висловити свою думку щодо цього, але побачити по телевізору
саме цієї передачі не довелося.
– Цікаво, цікаво… – із щирим здивуванням сусід. – І що ж ви сказали
про долю української пісні? І взагалі,хто ви такий, що потрапили на
таку знамениту передачу?
Звичайно, мені було приємно почути таку про себе. Зрадів і схвилювався
одночасно, тому й мовчав якусь хвилину на запитання молодика в
окулярах, і з пушистими вусами, з-під яких ледь засвітилася білозуба
усмішка.
– Будь ласка, ми – слухаємо, – заохочував настійно
– Справді – цікаво, – підтримала молодика й жіночка.
– І, справді, потрапив я туди зовсім випадково. Подобалось мені оте
Вересневе “Табу”, тож намагався не пропустити жодного. А одного разу,
коли оголосили номер телефону для бажаючих узяти участь у передача, я
записав його й зателефонував. Отак ми із дружиною опинилися на студії
Довженка, де відбувалася ця теледискусія…
– Добре, добре… Але цікаво, що ви там говорили? – не терпілося
дізнатися вусатому.
           –  Так  я ж говорю, що я випадково й уперше потрапив у таку
“халепу” і, звичайно, ж не збирався виступати. Сидимо із дружиною чи
не на останньому ряду тієї половини, що “за” українську пісню – я
скраю біля проходу, а вона досередини. Уже ось-ось має розпочатися
дійство – увімкнули прожектори. Протилежний бік уже повністю
залюднений, а до нашого ще вбігають. Ось Катя Бужинська зі своїм
продюсером вбігли й видивляються шукають вільних стільців. Усілися.
Коли це Олександр Пономарьов убіг. А вільних місць уже нема. Дивлюся,
а ніхто й не зворухнеться, щоб поступитися місцем цьому чудовому
співакові. Тож я підвівся й махаю йому рукою, мовляв, іди на мій
стілець. Його посадив коло дружини, а сам відступаю за останній ряд.
Коли це якась дівчина, напевне, працівниця - студії, бере мене за
лікоть і вниз аж перед перший ряд на приставлений стілець. До самого
Вересня.
 Перше відділення слухав дебати суперників. Розхвилювався тим, як
нахабнувато вели себе “протилежні”, і як толерантно  “наші”. А вже,
коли почалося друге відділення, і “руськоязичники” знову почали
насідати, як шуліка на курчат, я не витримав –закипів і підняв руку.
Вересень дивом помітив мере – я ж сидів майже у мороці, поза промінням
прожекторів. Підійшов з мікрофоном. І прожектор якийсь – на мене.
Проковтнув клубок хвилювання і, якомога спокійніше почав своє бачення
проблеми. Сказав, у першу чергу, (аби “встигнути“):  триватиме таке
становище, доки ми будемо такими гостинними, що готові поступитися
сусідам аж подружнім ложем – це, по-перше. Хоч першою причиною є те,
що наш президент Кучма співає під гітару “… Сєрцє, тєбє нє хочіця
покоя?.. ”, а не “… Я ж тебе, серденько, аж до хатиноньки сам на руках
віднесу…” А ще –  було  корисно весь пісенний ) і не лише пісенний)
репертуар пропускати через цідилок, як молоко на фермі, щоб не
потрапляли споживачу у вжиток усілякі кізяки вульгарності та
безглуздя. Оце і все, що я встиг сказати.
– Наступного дня після тієї передачі, а точніше, після вашого виступу
на ній в нашій школі учителі між собою теж дискутували, аж до
особистих образ. Особливо  перцювала викладачка росмови і літератури,
якій останнім часом перед розпадом Союзу доплачували за викладання її
предмета.
Сусід, прослухавши оте-о, якийсь час мовчав в якійсь задумі. А потім
повернувся у мій бік і промовив:
– На вигляд ви – пенсіонер. А де працювали до пенсії.
            – У селі працював. Колгоспник широкого профілю – куди
посилали, туди і йшов… А згодом здобув освіту і в газетярі пішов.
– А до Києва як потрапили?
– За сімейних обставин
– Он як. Мемуари пишете, чи ні?
– Та поки що ні. Служу у водного  діяча, колишнього нардепа.
Підпрацьовую до пенсійних крихт у, так званій, прес-службі.
– Що ж ви там ”пресуєте”, якщо не секрет?
– Здебільшого для власного сайта відгуки боса на різні події в
суспільстві, поздоровлення найвищим керівникам держави та потрібним
депутатам та таке інше. Готуємось до наступних виборів. Бос же
скоштував уже нардепівського харчу, то тепер увесь у мріях про Олімп.
– Та я знаю вашого боса. І не погано. Я мав нагоду познайомитися з
його прес-клубом, що поряд зі стадіоном “Динамо”.
Я зрозумів, що маю справу не з “пересіченим”  таким собі допитливим
мужичком, то ж відразу запитав: хто він.
–  Я – Український  Нострадамус, як називають мене ЗМІ – чи то серйозно, чи жартома відповів співбесідник.
           – Нострадамус? – з зацікавленим здивуванням запитала
молодичка. – Ви можете передбачувати майбутнє?
– Так, можу. У всякому разі, до сьогодні ще не помилявся.
           – Так, може, ви й нам щось передбачите? Ну, наприклад,
у-ум-м… – і повела очі до стелі, щоб придумати конкретне питання.
          – Якщо “наприклад”, – перервав її думки Нострадамус, то ви в
цьому році вийдете заміж.
         Жіночка запалала лицем, ніяковіючи.
– Звідки ви взяли, що я ще незамужня і…
– Так я ж сказав, що я – Нострадамус, – усміхнувся на те молодик.
 Щоб відвести увагу від сконфуженої жіночки, я запропонував, аби
Нострадамус передбачив щось для мене.
Він уважно подивився на мене, потім, наче сам у себе, посерйознішав у
задумі, а згодом, знову дивлячись прямо мені в очі, сказав:
– Про вас я нічого не буду говорити, а от щодо вашого боса… У нього в
житті трапився дуже гарний “зигзаг удачі” і він уміло скористався ним.
Хоч не завжди по-совісті… Але то – минуле. У майбутньому йому нічого,
на що він так безмежно сподівається, не світить. Асфальт на його шляху
закінчився… І ви підете від нього з розчаруванням.
Я хотів заперечити йому, хоча б тим фактом, що мій бос має не лише
свою політичну партію, а й неабияку маєтність – виробничі
підприємства, банк, прес-клуб, декілька квартир у столиці і маєток на
околиці, але щось мене зупиняло. І, наче у двері без стуку, я запитав:
– А ви часом не скажете, як називається Нострадамус?
– Бондаренко Володимир. Олександрович, – не хвильки, не зволікаючи,
відповів цей загадковий попутчик. І додав: – Працюю журналістом. А
хобі – поки що хобі, – політолог. А їду, як і ви, додому на поминальну
неділю.
Я зрозумів, що здогадатися про мету моєї поїздки не важко, адже я
зайшов з кількома віночками і поклав їх при ньому ж у нішу над дверима
в купе. А щодо молодички – так по не обручених пальцях визначив.
“Психолог”- подумав про Володимира Олександровича.
Проснувся так же непомітно, як і засинав. Потяг уже в’їжджав у сірий
ранок. Наче МЕТРОНОМ, глухо стукали колеса. Подумки я летів з Києва у
своє рідне степове село. Хвилювання наповнювало груди уявою про вже
сьогодняшнею зустріччю з Малою батьківщиною. І це збудження складалося
в слова, складаючись у паузи між стуком коліс.
Крізь сонячний ранок
мчить потяг мене.
– До-до-му! До-до-му! –
вистукують дзвінко колеса.
На серці святково і радо…
Назустріч берізки біжать –
убрід через марева плесо.

Додому! Додому! –
вистукує радісно серце.
До мами, до тата! –
горять щастям очі крізь сльози.
Крізь сонячний ранок – додому!
До рідної хати!

І ось я стою вже
на ріднім порозі…
¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬____________

Така світла згадка
на пам’ять прийшла
у день поминальний
на рідних могилках
Мами і Тата,
Бабувсь,  Дідусів…

Прийшли всі гуртом
              у пам'ять до мене,
                                 у гості.
Коли ми вже підготувалися до кінцевої зупинки і розмова, що була вчора
такою жваво, аж до сну, чомусь не в’язалася. Мовчки дивилися кудись за
вікно. Тоді я дістав аркушик, на якому записав складене, попросив
послухати.
Реакція моїх слухачів була миттєвою й однозначною: “Чудово!”
Я подякував за добре слово
А Володимир додав:
– Чому ви не пишете. Вам обов’язково треба писати… З вас ще вийте
справжній поет. Це вам говорю я – Нострадамус.

На Херсонському вокзалі прощалися вже як давні знайомі. Ощасливлена
словами Нострадамуса, Людмила Дмитрівна, так звали нашу попутницю, з
радою вдячністю потиснула лише Володимирові Олександровичу руку і
поспішила на автовокзал, щоб устигнути на перший автобус до своєї
Ляпатихи. Володимир потиснув мою руку із оптимістичним “Зустрінемось”.

І ось після скількох років – зустріч.
“Нотардамус! – збулись бо ж його пророцтва“, – висвілилося в думці.
Довибори  в одному мажоритарному окрузі на Вінниччині. Два десятки
кандидатів на водно міста нардепа. Двоє Мельників – проректор
податкової академії і голова сільгоспфірми, донька колишнього
губернатора області, чи мера міста, а нині вже нардепа, Сталін, Гуцул,
Одайник… Передвиборча крутоверть по всіх селах чотирьох чи п’яти
районів округу, листівки, газети, радіо, телебачення, збори-мітинги,
концерти. Навіть святі пастори православних і католицьких храмів
задіяні. Скільки грошви викинено всіма ними, хто так рветься у народні
благодійники. Та місце біля бездонної годівниці дістанеться лише
одному. Того разу більше за всіх голосів навизбирував Одайник. Та й
чия виборча команда встояла б проти Ющенка, Порошенка… співачки Оксани
Білозір… За тиждень до виборів вони, як зграя кібці пронеслася над
усіма райцентрами і більш-менш помітними селами. І нічого було
цвірінчати сірим горобчикам.
Потерпів поразку і мій Бос.
Невеличкий перепочинок після того нещадно дорогого герца.  Та ось
відкривається місце мера одного з міст на Луганщині. І знову всі сили
– матеріальні в першу чергу, інтелектуальні, ораторський хист самого
кандидата, газети, радіо, телебачення листівки… Виборча кампанія
обіцяє незаперечний успіх. Але… Але цей успішний кандидат  не
задовольняє  самого губернатора тієї області. Радили ж Босу поїхати до
пана Єфремова на поклон, так ні. От і маєш. За день до виборів виборча
комісія знімає його кандидатуру. Оскаржити у місцевому суді? Свята
наївність, це, що звичайному торгівцю виступити проти хазяїна міського
базару – що головою об стіну церкви, що по сусідству з базаром.
Знову, як говорять шахтарі, ганяв порожняка.
Та ось чергова виборча кампанія – президентська.
І знову… Як із моста в воду.
З’їзд власної партії одноголосно висовує свого лідера кандидатом у
президент України. Під номером 1 реєструється у ЦВК. І “процес” пішов.
Тони власної газети, безкоштовні тістечка у формі мапи України,
триметровий надувний циліндр у повний зріст біля Українського дому,
бригада агітаторі автобусом по всій Україні, прес-конференції з
журналістами ЗМІ з усіх регіонів, виступи на радіо, телебаченні,
зустріч з виборцями…
Інколи згадував отого Володимира-Нострадамуса. І щоразу переконувався
у безпомилковості його передбачень.
І ось збулося останнє його пророцтво – я йду зі служби цього
невгамовного кандидата будь на яку високу посаду і за будь-які гроші.
Звичайно, дехто виправдує будь-які збочення чи ненормальності,
недоречно цитуючи нашого Кобзаря: “У кожного своя доля…”
А можна й так: кому що дано. Володимира Бондаренка Всевишній наділив
даром пророцтва – вивчати, думати, аналізувати і бачити що з чого
вийде, а мені… Ні, не лише мені скептично ставитися до доморослих
Нострадамусів, а потім намагатися укусити себе за лікоть. Тому і маємо
над собою керманичів, не лише байдуже констатували, що маємо те, що
маємо, а й на запитання: де ж ви грошей скільки візьмете, щоб усім
допомогти, знущально цинічна відповідь “У тумбочці”.
Єдина дружня порада: слухаймо власних Нострадамусів, думаймо, зважуймо
розумом, а не емоціями і матимемо те, що мають мати господарі в рідній
домівці.

 ПІСЛЯМОВА.

Від того першого нашого знайомства й першого розставання минуло не
один рік і не одні вибори. Ото й було чим поділитися Володимиру
Олександровичу зі мною, його колишнім випадковим знайомим. З його
освітою, мудрістю, набутою в непростих і часто скрутних життєвих
обставинах, він став запитаний не лише багатьма
політиками-співвітчизниками, а й неабиякими політичними й державними
постатями Російської федерації. До його порад і пророцтв стали
прислухатися. Багато політиків, які скористалися послугам українського
Нострадамуса, особливо в передвиборчих кампаніях, перемогли своїх
опонентів. Ім’я Володимира Бондаренка асоціюється із всесвітньо
відомим іменем провидця Нострадамуса. Він  як досвідчений іміджмейкер
неодноразово був запрошений у команди не лише  Московських колег, а й
інших регіональних центрів Російської Федерації. Він не лише уважно
слідкує за внутрішньою ситуацією в Україні, зарубіжних країнах, за
окремими політичними й державними діячами, а й досліджує ситуації,
аналізує, робить висновки. І все заради того, щоб, за потреби,
безпомилково визначити результат, дати вчасно корисну пораду.
– Більш докладно про мою діяльність, – сказав Володимир Олександрович
на завершення нашого короткого побачення, – ви можете дізнатися з
публікацій у газетах і журналах, з деяких телевізійних програмах, з
Інтернету.
І вже, подаючи свою візитівку, додав:
– Про ваші успіхи дещо знаю – натрапив на одну книжечку ваших
оповідань – сподіваюсь, що не одна й не остання.
–Так, – відповів я. – Уже шість є. Готова до друку сьома.
І знову, як і колись на Херсонському вокзалі – рукостискання й
бадьоре, упевнене Володимирове:
– Стрінемось!

                                             Володимир Назаренко, письменник