Юрій Писар: „Треба втілювати свої мрії в життя!”

Наприкінці літа на фестивалі „Потяг до Яремче” відбулася подія, яка стала родзинкою і окрасою фестивальної програми.

На головній сцені молодий художник Юрій Писар створив перформанс з написанням портрету Володимира Івасюка в стилі „paintjam”. Досі не було повідомлень в українських ЗМІ про подібні роботи на наших теренах. Звичайно, захотілося взнати більше про автора портрету. З’ясувалося, що Юрій Писар доволі знаний художник, виставки якого проходили в Івано-Франківську, Львові, а зараз роботи з циклу „Балет” виставлені у Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей і юнацтва (що на Контрактовій площі) в рамках проекту „Міланські вечори у Києві”. Не можна було втратити нагоду поспілкуватися з художником. Юрій Писар виявився молодим, приємним чоловіком, який просто і компетентно говорить на різні теми: мистецтво, становище культури в Україні і світі та про нелегке сьогодення.

- Юрію, ви молодий але вже доволі відомий художник. З якого віку ви відчули потяг до малярства?

- Може, я навіть не встиг відчути. Народився я на Закарпатті, в Рахові. В мене є дядько художник, і в два роки він мені дав в руки пензля і почав вчити малювати. Він малює, я теж там біля нього щось мазюкаю. Потім малював в школі під його опікою, університеті, де закінчив навчання.

- А дитячі ігри, футбол….?

- Футбол, звичайно, був, але мало. Я захоплювався історією, навіть поступив на істфак (на політологію) і на худфак. Лише в останній момент бажання бути художником переважило бажання бути політиком. Але історія мені дуже допомагає, добре знаючи історію мистецтва, я знаю куди рухатися в сучасному мистецтві, щоб не повторитися, якщо це було в минулому. Художник – це той же історик, а картини – це історія писана на полотні, а не на папері.

- Чий вплив був найбільший на вашу творчість?

- Мені в юності дуже подобався французький імпресіонізм, думаю він всіх захоплює. Він яскравий, відкритий. Років чотири-п’ять мене вразив Джексона Полак – відкривач американського експресивного абстракціонізму. Вразив безпосередністю, без рамок, він звільнив мене від умовностей в живопису і подачі мистецтва. З українських художників подобається Іван Марчук, він видатна людина і є для мене великим авторитетом.

- В вашій творчості є певні метання, від написання натюрмортів до абстрактної оголеної натури. Чим це пояснюється?

- Я шукаю себе. Я лише три роки як вільний художник. Закінчивши університет я знаходжуся в пошуку і три роки, це ще невеликий термін для пошуку. Водночас ніби щось знайшов таку свою манеру письма в акрилі по якій мене можна впізнати. Але зараз ще одну відкриваю, це олією, такий розтушований мазок. Зараз в Києві проходить моя виставка і вона якраз є поєднанням мого попереднього стилю і нового. Але це ще не кінець, я ще шукаю. Я ще не є зрілий художник, який знайшов свій стиль і штампує полотна в одній манері. Треба знайти щось в собі і відкрити.

- Ви три роки вільний художник, а що університет ставить якісь певні рамки?

- Саме той університет, який закінчив я рамки не ставив, це не була надто висока школа. Тобто це інститут мистецтв і там є кафедра образотворчого мистецтва, але я б не сказав, що він мені нав’язав якісь рамки тому в мене є такий широкий діапазон пошуку. Бо львівська, чи київська академія все ж нав’язують якийсь стиль і людину можна завжди впізнати по манері письма: „От вона закінчила львівську академію.” А мене завжди питають: „ А ти київську академію закінчив?”, відповідаю: „Ні!”, а інші: „А ти київську академію закінчив?”, теж: „Ні, івано-франківську!”, „Ти диви!!!” Тобто немає приналежності чіткої до саме стилю тієї школи. Тобто добре сформованої івано-франківської школи ще немає, там багато викладачів, які закінчили Львів, Петербург, Київ і, відповідно, в них навчання дуже різне. Студенти працюють в різних манерах, а потім шукають щось своє.

- Це добре для художника?

- Це дуже добре. В мене спочатку був жаль, що я не спробував поступити в київську чи львівську академії, але він пройшов потім. Навпаки, я зрозумів, що це дуже добре, тому що всі відкривачі не мали потужної бази. Взяти наприклад ХХ століття – ні Ван Гог, ні Сезанн, ні Пікассо не закінчували великих академій. Це аматори, які стали великими.  Тобто аматор шукає нове, в нього чаша порожня і він наповню її сам, а якщо вже є багаж, то чаша повна і туди нічого свого вже не увіллєш. Хіба вилити, але це дуже важко.

- А російська школа?

- В Росії є певний академізм, хоча зараз вони також вже, ніби, до Заходу наближаються. Але Петербург , Москва ще тримають отой класичний рівень живопису. Може й добре що тримають, хтось має бути класиком і зберегти надбання для наступних поколінь. Хоча я б назвав би його музейним мистецтвом. Хоча в умовах пошуку нових стилів варто тримати руку на пульсі сучасності, а не минулого.

- Ви шукаєте нові форми живопису, свій стиль, а де працюється найкраще? Де приходить натхнення?

- Останнім часом приходить в майстерні, тому що працюю над тематикою балету по ескізах і фото, тому на планері я зараз не працюю. А раніше пейзажі, натюрморти писалися з натури на природі. Зараз це майстерня, найкращий час для роботи  - третя година ночі, тобто нічне світло мені дуже допомагає.

- В ЗМІ писали, що багато ваших робіт з циклів „Балет” і „Ню” писалися за одну годину, це правда чи може красива вигадка?

- Деякі роботи дійсно написані за годину, а частка ще за менший проміжок часу. Але це незначна кількість, хоча я хотів би щоб вони дійсно писалися за годину. Але не тому, що швидко, а тому, що за годину ти встигаєш передати емоцію. Чим більше часу потребує робота, тим швидше ти втрачаєш емоцію, яка знаходиться в тобі. Але треба зуміти це передати, щоб не вийшла ляпанина, а дійсно мистецтво – вишукане, витончене. Це справа майстерності, бо з десяти робіт дев’ять поганих, а одна хороша. Тут повинен бути відбір. Мені подобається техніка швидкого живопису, я люблю це. Власне тому я в акрилі працюю і портрет Івасюка, написаний на фестивалі „Потяг до Яремче”, це також акрил. Він швидко висихає і роботу можна закінчити за день.

- Читач може подумати, що писати таку картину дуже просто…

- Ну такі прецеденти вже були. В ХІХ столітті картину художника Вістлера продали за великі гроші на аукціоні. Коли покупець взнав, що картина написана за годину, то дуже розгнівався, мовляв заплатив купу грошей за годинну роботу. На це художник йому відповів” „Це не година. Це дванадцять років плюс година!”. Тобто багаж потрібен, бо людина з вулиці не створить таке саме, це питання майстерності.

- Щодо майстерності, чи є критики вашої творчості?

- О, звичайно (сміється), мій викладач! Людина, яка багато чого мене навчила, багато мені дала, але ми розійшлися в поглядах ще під час навчання. В нього живопис виважений, в нього науковий підхід. Він пише роботи довго, по пів-року. Там математика, все вивірено до міліметру, правильні лінії, площини, кольори. Але, на мій погляд, це вже геометрія. В нього бракувало того, що я хотів знайти – емоції. А емоції я знайшов в інших своїх авторитетах – це мій старший друг Михайло Дейнега, директор художнього музею Івано-Франківська, от в нього якраз є та експресія. Але він також мені робить жорсткі зауваження – компліментів там майже нема. Але ці люди кажуть щиро, те що думають і я їм завжди вдячний за конструктивну критику. Для глядачів, непрофесіоналів, мої роботи гарні, а художники то найжорсткіші критики. Вони для мене, я для них. На виставках, за лаштунками, ми можемо обмінюватися досить різкими зауваженнями, висловлювати своє задоволення чи незадоволення.

- Художник має бути голодним?

- Має. Кажу за себе – коли я голодний, то в мене добре працює голова. Я майже завжди працюю на голодний шлунок, мабуть в цьому щось таки є.

- На ваш погляд, як художника, молодої людини, чому в Україні не сталося культурного вибуху, якогось прориву?

- Я озвучу свою, може непопулярну думку: зараз Україна намагається догнати Захід, але робить це перестрибуючи через три-чотири сходинки, пропускаючи те, що мало західне суспільство. При цьому ми впевнені в правильній динаміці. Але наше мистецтво брутальне і брудне. Навіть деякі київські художні групи виступають з позицією заперечення краси, хоча в світі це теж популярна точка зору. Але ми могли піти іншим шляхом – національним, тобто згадуючи історичне минуле, навіть те саме Трипілля. Може банально, але навіть якщо зараз його писати, відродити, трансформуючи якимись новітніми ідеями Заходу, то була б бомба. Але цього немає, лише поодинокі художники дійсно займаються актуальним мистецтвом для України. А решта мистецтва безлике. Дивишся на роботи японців і ти знаєш – це японці, дивишся на роботи американців – це американці, дивишся на роботи українців – чи то японське мистецтво, чи американське… Зрештою критикувати легко, я сам ще не створив свого стилю, про який би можна було сказати, що там видно Україну. Але я прагну до цього і думаю мені це вдасться.

- А звідкіля береться заперечення краси від чого, від ситості, розчарування?

- Від розчарування. Зараз мистецтво базується на епатажі, тобто шок. Викликати емоцію найпростіше страхом. Створити красу, від якої ти зупинишся відкривши рота, дуже важко. А створити антикрасу легко, а брутальщиною викликати емоцію легко, цим і харчується сучасне мистецтво.  

- А як повернутися до сприйняття краси?

- Важке запитання. Ігор Каганець каже, що якщо ідея правильна то вона активна завжди. Тому, якщо хтось думає, що варто творити інакше, то він має бути активним і працювати, й на власному прикладі показувати, як треба. Щоб щось зробити – треба мріяти, а потім втілювати свою мрію в життя. Все ж сподіваюся, що в Україні станеться культурний вибух.

- А що буде детонатором цього вибуху?

- А не знаю. Я чекаю, але що стане причиною я не знаю.

- Легко бути художником в Україні?

- Важко, але художником важко бути не лише в Україні. Має пройти період мук творчості, мук життя й нестабільності.

- Наше суспільство готове сприймати сучасну культуру, чи ще маємо виховувати смаки?

- Важке питання, я часто над ним думаю і не знаходжу відповіді. Я не знаю як краще робити, щоб людей наблизити. Ніби зараз в школі вивчають культуру, але в більшості своїй предмет викладається не фахово і сучасне мистецтво масово сприймається як мазанина. А цікавляться ним, як завжди, вищі прошарки, які можуть дозволити собі підтримувати фінансово той чи інший напрямок.

- Отже догма в вихованні все ж таки є, „радянщина” залишилась?

- Не все так погано – молоде покоління нормально сприймає, особливо діти. Напевно, вони найкращі мої критики бо реагують щиро, на відчуттях – картина або подобається, або ні. Старше покоління вже думає, що сказати, боячись виказати свою неосвіченість, а діти легко відчувають і кажуть так як є. Дорослі не мали перед собою зразка сучасного мистецтва в тій кількості, яка зараз є. Той же „ПінчукАртЦентр” виставляє іноді не зовсім хороші речі, як на мене, але все ж пропаганда сучасного мистецтва є, хоч якась. Я прихильник того, щоб краще робити щось ніж нічого.

- А як виникло захоплення стилем „paintjam” і як спало на думку створити в ньому портрет Володимира Івасюка?

- Років два чи три тому я побачив, як працює американський художник Ден Данн. Це мені сподобалося, але взятися за щось подібне не було ні стимулу, ні нагоди. А весною взнав що знову буде фестиваль „Потяг до Яремче” і сказав організаторам, що непогано було б щось подібне зробити на фестивальній сцені. У відповідь почув: „Юра, а чому ти це не зробиш?” Так виникла ідея написання портрету Володимира Івасюка. Декілька місяців минулося в репетиціях, а результат можна було побачити в Яремче. Скажу одразу, не все вдалося, що задумувалося, бо на сцені танцювали музиканти і штатив з полотном гойдався. Також освітлення дещо змінювало сприйняття фарб. Тепер я хочу створити портрет Івана Франка, зняти на відео і закинути в „Ютюб”. Треба культивувати видатні українські постаті, щоб народ бачив і знав своїх героїв. Це сучасна подача і всім буде цікаво. А Івасюка написав тому, що дуже люблю його творчість, багато пісень знаю напам’ять. Як на мене, це один з найгармонічніших композиторів. Слухаючи деякі його пісні я не можу уявити, що їх створила людина – настільки все просто і геніально.

- Які плани на майбутнє?

- Хочу вичерпати тему балету і перейти до теми давніх богів України. Гадаю, буде важливо для теперішньої України згадати  своє легендарне минуле, дуже давнє. Бо зараз чомусь замовчують, що Україна має глибоке історичне коріння, а не є якимось придатком чи колонією Росії. Впевнений, що для тих, хто думає так само, це буде цікаво і актуально.