Пікова дама як козирний туз українських телевізійних шулерів

Суб’єктивні нотатки до телевізійних шоу

Всі (хоча… хто зна… подейкують, що не всі перехожі на Хрещатику (!) знають, що Шевченко, крім футболіста Андрія, є ще й поет Тарас! зате дехто знає іншого великого українського поета!..) пам’ятають „Пікову даму“ О.С.Пушкіна. „Тройка, семерка, туз…“ аж ні: „Тройка, семерка, дама пик“!

Пройшло нещодавно з великою помпою телешоу „Голос країни“. Старт, правда, виявився провальним, „майстри“, як власні, так і імпортовані (як співав Ф.Кіркоров, „своих … мало, что ли, …?“), виявилися дещо і навіть зовсім не дещо зеленкуватими, але врешті їх промахи таки виправили. І пішло шоу накатаною дорогою. Все було б як завжди, якби не унікально народний голос Матвієнко. Весь інтернет-галас з цього приводу присвячений був практично одному: за Матвієнко чи проти Матвієнко, а все голосування телеглядачів одностайно на перше місце ставило саме її голос. Одного цього досить, щоб все зрозуміти.Але у фіналі пішли чудеса. Не варто переказувати їх всі. Всім було ясно, що з великою перевагою голосом України повинен був стати Голос Антоніни Матвієнко. Але… надходить вирішальна мить — і К.Меладзе незграбно тремтячими руками на очах всіх витягає з рукава… пікову даму! Голосом країни він оголошує голос І. Ганзери! Більшої наруги над Україною важко собі уявити (хіба що те, що робить з нею вже 20 років її „влада“). Видно, що він страждає, що йому соромно, але ж він це робить!Звичайно, Ваня Ганзера хороший хлопець, співав він непогано, але вирізнити його голос з-поміж десятків таких же голосів не тільки України практично неможливо. А голос Матвієнко — це як голос Людмили Зикіної, голос Сергія Лемешева, як Ейфелева башта, як Статуя Свободи, як Потьомкінські сходи… Кажучи правду, голос Ніни Матвієнко, матері Тоні, звучав переконливіше, але ж ніщо не вічне… Гадаю, ніхто не мав би нічого проти, якби, скажімо, син С.Лемешева співав голосом, який би нагадував голос його батька, або ж дочка Л.Зикіної співала б таким же нагадуючим голос її матері голосом. А Україні неймовірно повезло — дочка її безсумнівного голосового символа — Ніни Матвієнко — практично спадкувала цей унікальний голос. І цей голос „майстри“ разом із своїми „старшими товаришами“ К. Меладзе, більшість пісень якого, до речі, на відміну від пісень, скажімо, П.Майбороди або ж І.Шамо, „вмирають“ за кілька хвилин по закінченню виконання — в них практично нема мелодій, їх неможливо запам’ятати („патріарх“ радянської пісні В.П.Соловйов-Сєдой казав: „Песня должна быть такой, чтобы ее мог петь пьяный!“), та О.Ткаченко — невдачливого тележурналіста, який запам’ятався хіба що непереконливими потугами на політичні коментарі та свого часу (може, хто забув!) брудними зазіханнями на Одеську кіностудію, а зараз „випірнув“ на телеканалі в ролі його керівника, брутально „забракували“.

Наступне шоу („Майдан’s“) вже на іншому телеканалі. На площі змагаються танцювальні представники різних міст України. І от на черговому етапі колектив Львова по всім статтям переграє колектив Донецьк. Аж тут із рукава знову дістається все той же „козирний туз“ — пікова дама — і оголошується, що за результатами глядацького голосування сталася нічия — команди набрали однакову кількість очок. Повірити в це не можна, адже перший-ліпший математик вам скаже, що це статистично просто неможливо. Але це треба в угоду комусь (чия „вотчина“ Донецьк, гадаю, нагадувати не треба). І ось за тиждень чергові „майстри“ роблять те, що від них вимагалось — об’являють переможцем колектив Донецька. Далі — більше. Всі (і „майстри“) бачать, що колектив Одеси на голову вищий від всіх інших. Але це Одеса, яка, так би мовити, „не зовсім Україна“ („новоросійського минулого“ пробачити ніяк не можна!). А слідом за нею колектив столиці Слобідської України — Харкова. І знову на очах у всіх із рукава витягається все той же „козир“ — дама пік — і „переможцем“ за результатами глядацького голосування об’являється Харків (той-таки математик знову скаже: це неможливо; та що їм до неможливого — їм треба саме так!). Звичайно, Харків має свій суто український шарм, дещо відмінний, до речі, від, скажімо, києво-черкаського, вінницького або ж львівського, але теж суто український. Але ж шоу, на відміну від „Голосу країни“, не акцентоване саме на українськості танцю! Тут треба вибирати не на основі національних чи етнічних уподобань, а на основі художнього рівня! Але і тут в справу пішла все та ж шулерська пікова дама. Вони не розуміють, що пиляють сук, на котрий сіли — втрата довір’я телеглядача відгукнеться їм цілком конкретними фінансовими втратами (до речі, не надто ризикуючи помилитись, можна гадати, що після „Голосу країни“ ці втрати і на цьому шоу вже не суто гіпотетичні), не кажучи вже по репутацію. Як писав у свій час У. С. Моем, „не треба вважати публіку більшим ідіотом, ніж вона є насправді“.