Видатний білоцерківець Володимир Іванців презентував свої нові поетичні збірки

Українська земля надзвичайно багата талантами.

Дуже часто, не маючи змоги реалізувати себе на батьківщині, українці виїжджали на чужину, писали там геніальні твори та, не маючи зв’язку з рідним корінням, хиріли і деградували. З відновленням незалежності України , здавалося, станеться культурний вибух, який пробудить в громадянах нашої крани всі найпотаємніші мрії і сподівання, вкаже шлях до розбудови країни і гордо піднесе прапор національної боротьби. Та через двадцять років після проголошення Акту про Незалежність України наша держава не відбулася. Прикрі помилки, чи, скоріше, злий задум, відкидає Україну в ряд державних формувань, які прагнуть жити об’їдками з барського столу. Маючи багатотисячолітню історію наш народ з легкістю споживає медійний фастфуд східно-північного сусіда, який, не змігши винищити нас в голодні 1931-1933 роки, провадить повзучу окупацію, сподіваючись купити наші душі, нашу землю, нашу Батьківщину. Але, на щастя ще є в Україні люди, які викривають підступні задуми Москви. Одним з таких останніх лицарів української державності є Володимир Іванців.

Про Володимира Іванціва можна говорити довго і змістовно. Це чоловік, який знехтував своєю особистою славою заради громадськості. Будучи надзвичайно тонким ліриком, він перейнявся проблемами сучасності і негараздами країни, перетворившись на незламного борця й викривача провладних пристосуванців різних мастей. Мова Володимира Іванціва рафінована, але разом з тим гостро дошкульна. Для нього немає авторитетів, крім волі України і самосвідомості українського народу. Будучи одним з тих, хто організовував Рух і відроджував „Просвіту” на Білоцерківщині, Володимир Іванців пропускає всі процеси через серце, гостро переживаючи за долю нашої країни. Й попри невблаганний час він в перших рядах полум’яних борців за кращу долю України. Він одним з перших почав досліджувати тему Голодомору в Україні, не залишається осторонь всіх державотворчих процесів, опікується національною культурою.

В свої роки, а йому 30 жовтня виповниться 75 років, Іванців й досі залишається активним поетом, редактором, критиком, дослідником, перекладачем і очільником білоцерківської "Просвіти" Останнім часом він видав дві збірки своїх поезій – „Автограф кохання” і „Окраєць часу”.  Презентації цих книжок відбулася 26 жовтня в центральній білоцерківській бібліотеці. З трепетом читаєш поетичні рядки в яких поет пише про кохання:

Ніч і я. І десь далеко ти.

Ніч така холодна і порожня,

Бо так легко кілометри можна

Між серцями нашими вмістить.

Ніч і я.

І тут же громадянська позиція:

Московський служако, прихвосню Кремля,

Останку мізерніючого кодла!

Не прийняла тебе сира земля,

Бо ти і їй стаєш поперек горла.

Вшанувати знаного білоцерківського поета зібралося багато людей. Там були його друзі і колеги, громадські діячі і шанувальники поезії. Біла Церква надзвичайно плодовитий літературний край і в ньому живуть багато творчих людей, які увійшли в золотий літературний фонд України.  І в цей день всі вони прийшли вітати Володимира Іванціва. Заступник білоцерківського міського голови Микола Антонюк вручив поету нагрудний знак "За заслуги перед містом".

Андрій Гудима, відомий поет, автор знаменитої „Сповіді Мазепи”, наголосив, що Володимиру Іванціву не забракло сміливості назвати Україну – „ненькою”, в часи „застою”, коли це було „чрєвато”. „Іванців зробив свою душу прохідним двором, де кожен українець, що прийшов з добрими намірами, міг отримати пораду і підтримку” – сказав митець.

Вірші Іванціва спрямовані на якнайширшу аудиторію, його читають маленькі діти і літні люди.

Гуморист Володимир Дідківський  зауважив: „Іванців – це бренд. Радує те, що він не „збрендів”. І громадський діяч, яких пошукати. Не встиг я зайти, як він уже біжить з листом на захист культурної пам’ятки, на яку зазіхають московські попи." З поезій Володимира Опанасовича можна брати цитати і використовувати як гасла. Як от:

Ворога таки назвати ворогом,

Не боятись мати ворогів:

Обійшлася нам занадто дорого

Толерантність до чужих богів.

А ще згадувалася давніми друзями парубоцька юність. Композитор Анатолій Кульчицький пригадував самодіяльність заводу „Сільмаш” і ливарний цех, яким керував Володимир Іванців, зокрема. І наче оживали картини тієї півстолітньої давнини, коли ці срібноголові чоловіки були молодими і не підозрювали, який значний внесок в культурну спадщину України вони внесуть. Багато читалося поезій Іванціва, багато співалося пісень на його слова і молоді поети жадібно всотували в себе ті експромти, які народжувалися по ходу святкування.

Дивлячись в молоді очі старого поета можна не сумніватися, цей чоловік віддасть самого себе до останку, писатиме і надихатиме допоки сили вистачить тримати перо.

Не впаду в траву не від утоми –

Від снаги, від палу, від жаги,

Й не позаздрять навіть по-простому

Біло – друзі, чорно – вороги.