Селі на Одещині покінчив життя самогубством десятирічний хлопчик. Кажуть, дитина не витримала страждань, що йому зчиняли старші хлопці. Він був бідним, з неблагополучної родини. Не популярний серед школярів. Смерть Дмитра Лисичова вимусила мене сісти за рядки статті.
Розумію, що сьогодні шукають винних - вчителів, батьків, чиновників. Офіціальні органи стверджують, що винні будуть покарані, але в це ніхто не вірить. Я маю свою думку. Невинних я не бачу. Винні всі. Батьки, вчителі, прокуратура, держава і навіть я. Чому я? Тому що, як більшість громадян, я покладаюсь на державу - держава зробить, виправить, допоможе. Але протягом 34 років мого життя вона мені практично нічим не допомогла, і я зрозумів, нарешті, що подбати про себе я маю сам . А я сподівався,вимагав, просив і принизливо благав.
Смерть дитини - це найбільше горе для всіх. Смерть не від хвороби, аварії , випадку. Від самогубства! Наголошую, винні всі. Кожен з нас виховує дітей, з зачаття до свої власної смерті. Сьогодні ми, люди, забули про те, хто ми є. Ми тонемо в нескінченних потоках проблем, зайвих бажань, легкої, непотрібної інформації. Ми не бачимо власних дітей, не помічаємо їх очей. Про не виконані домашні завдання власної дитини нагадає класний керівник чи вчитель, про комунальні борги - інспектор з ЖЕКу. Ми забули про Христа, сподіваючись ,що коли нам буде потрібно, нагадає священик. Ми перетворюємось на бездумних споживачів легкого життя, переклавши свої обов’язки на вчителів, інспекторів, державу та інших . Ми у своїй безумній легковажності не помітили дитину, яка була загнана і затравлена нами, не підозрюваними, а нами усіма. Ми не помітили останнього страху святого чада, що не знайшов виходу. І він, не розгледівши навколо себе людей, поліз у петлю, бо не знав, що ще можна зробити.
Щоб сьогодні не говорила церква про самогубство, я впевнений, що Христос, як рідний батько,прийме душу померлого, і на руках принесе до раю. А рай - це суспільство людей, а не вурдалаків, якими є кожен із нас. Нашим жорстоким дітям цікаве принизливе відео знущань, зняте на телефон в туалеті. Може це тому, що й нам – батькам, дорослим цікаво дивитися на бруд з телевізора та Інтернету. В школі вчитель помітить, скоріш, брудний піджак школяра, а не його щиру посмішку від радості, і не його чисту дитячу душу.
Боже вибач мені , що в ту страшну хвилину мене не було біля цієї дитини. Благаю, відкрий мої грішні очі, щоб побачити подібне навколо. І можливо, через 30 років частина мене стане більш людяною.