Ворог зовні чи ворог в середині?

Культура це не тільки мистецтво, це також і стан громадських туалетів.

Ворог насідав то з заходу то з сходу, то з півночі то з півдня і ми завжди давали собі раду з ним. Історія запам’ятала численні бої та перемоги в них, що до сих пір з гордістю бринять у наших грудях. Письменники, поети та кобзарі гарно зуміли прославити та передати нащадкам пам’ять про наш край, читаючи які, ми гордо засвідчуємо що в нас така доля, така історія, така культура, така мова, ніде в світі нічого подібного не існує.

Та цим, ми лише затьмарюємо собі розум.

Народ, що з прадавніх віків проживає на кристалічному щиті, що охоплює практично всю територію теперішньої України. Який осідлав першим коней, змайстрував перше колесо, писемність якого бере відлік ще задовго до трипільської культури, тут вперше почали сіяти хліб, будували міста-мегаполіси, плавили метал, виготовляли унікальну кераміку і ніколи ні з ким не воювали. Тут вже можна було знайти перший знак хреста та саме тут з’явився символ Інь-Янь - символ Сонця (Сварга).  Важко уявити що все це було в нас ще до народження Христа, до того як фараони звели піраміди, як китайці змурували свою славетну стіну, а саме між 5500 та 2750 роками до н. е. Можливо ми і є тією колискою усіх культур та народів світу?

Та цим, ми лише затьмарюємо собі розум.

За цим всім, ми й не помічаємо нашого головного ворога, що причаївся в нашому домі. Це ми самі. Ми лише те і робимо, що шукаємо винних у зовнішніх факторах і боїмося заглянути собі в середину і запитати: «що не дає мені, моїй сім’ї, моїй державі бути сильною, успішною, багатою, такою, з якою б усі рахувалися та поважали.» Ми лише прагнемо щоб увесь світ визнав нашу трагічну долю та пожалів нас. Та істина в тому, що в світі ніхто нікого не жаліє за гірку долю, історію чи культуру, у світі рівняються лише з сильними і то заради своїх інтересів.

Треба позбутись тих наївних поглядів. Нікого не можна розжалобити розповідями про те, що твої страждання дають тобі чи твоєму народові якісь більші права за інших, чи про те, що минулі заслуги твого народу перед людством дадуть йому якісь блага.

Та ми сьогодні знову ж таки відроджуємо свою мову, культуру, звичаї. Не хочемо рости, наша інфантильність затягує нас в минуле і це минуле проявляється в нашій сучасності. Тікаємо від відповідальності під козацькі шаровари та тішимось з того, що ми є нащадки славетних воїнів. А звідси відчуття тієї загубленості, непотрібності в світі, що породжує у нас комплекс меншовартості.

Ми забули про пріоритети, про те, що допоможе нам вижити. Якщо запитати що таке «культура», більшість українців відповість що це музика, танці, живопис, кіно, книги, але чомусь ніхто не додумається, що культура це також і громадський транспорт та зупинки, і громадські туалети, і рівень стосунків у магазині, і дороги, і чисті, незасмічені вулиці, парки та зони відпочинку. А сам «культурний» відпочинок це не посиденьки з пляшкою чи з пивом після роботи.

Та що нам до того всього, в нас благородна мета, відродження української духовної традиції на заході та сході, відродження без заводів, великих та малих підприємств, розвиненого сільського господарства, без сильного та боєздатного війська, без доброї освітньої системи. І в такому випадку ми вкотре з голими грудьми повстаємо перед силою цього світу, і вкотре програємо нашу війну.

Читаючи нашу історію, слід зазначити дуже важливий факт, всім відомо, що наша держава не одну сотню років перебувала під прапорами окупантів, які в свій час вели дуже розумну із свого боку політику. Вони дозволили в певній мірі розвивати літературу і мистецтво, а самі в свою чергу тримали в руках економіку та армію. За роки такого поневолення ми зовсім забули що таке мислення підприємця чи ділової людини. В нас взагалі відсутнє уявлення про введення бізнесу окрім того, що можна красти та займатись рекетом.

Питання для перевірки: Яка найспівочіша країна? – Україна. Яка найсильніша країна? – Точно не ми. Та хтось з гордістю скаже що ми кращі за них, бо краще співаємо, танцюємо, адже мистецтво це духовність. Можливо й так, але ми бідні, а в бідних психологія вже інша, нижча. Бідні ніколи не досягають першого місця, хіба що після смерті.

Та щоб щось змінити не потрібно лягати кістьми за національну ідею, треба трошки більше праці і трошки більше грошей та не просто від деяких людей, від партійних лідерів чи бізнесменів, а від кожного з нас особисто. І якщо б ми покращували свої результати хоча б на 1% кожного місяця у кожній сфері нашої діяльності, на роботі, в стосунках, вдома, коли купуємо щось в магазині, чи відпочиваємо, ми змогли б збудувати гідне майбутнє для наших дітей.

Якщо ми все ж таки живемо під сонцем і називаємо себе українцями, то не тікаймо більше у минуле, асоціюючи себе з давно забутою славою. Ми маємо стати своїми власними критиками та реалістами, для того аби оцінити що ми можемо, а що ні. Виявити ті аномальні зони в собі та нашому суспільстві, аби на їх місце прийшли нові, можливо трохи забути принципи та цінності які стануть нашими чеснотами. Ми мусимо поставити собі ті найскладніші, найвищі цілі та завдання і тільки тоді, коли ми їх досягнемо світ визнає нас як реальну силу з якою треба рахуватися, а ми гордо зможемо назвати себе господарями рідної землі.