[1]Анна Герман. Червона Атлантида. – Київ: Довіра, 2011
Знаєте, чим журналіст відрізняється від письменника? Тим, чим мешканець інтернетного запілля від мешканця хрестоматії.
Тобто письменник, а надто ж обдарований, має шанси залишитися у Слові.
Бо якщо ти не лишив себе у Слові – отже, тебе не було. Журналістські
дописи попри ширший, а часто й гучніший розголос дуже рідко мають шанс
потрапити до культурної скарбниці народу, до тієї скрині, в якій іще
захочуть порпатись нащадки. Тому багатьом журналюгам так залежить на
лаврах письменника.
Чимало скарбничних (чи то пак – хрестоматійних) авторів свого часу
працювали журналістами або ж мали стосунок до видання літературної
періодики. Річ не в цьому. Річ у тому, що текст літературний від тексту
журналістського відрізняється більше, ніж гадають собі фахові
журналісти, які на дозвіллі намагаються бути письменниками. І вихоплена з
репортерської коловерті історія з життя може втілитися в нарис для
суботнього випуску газети, а може перерости в невмирущу новелу рівня
Стефаникової «Новини». Все залежить від таланту та підходу до матеріалу.
І невдатні письменники, й журналісти з потягом до літератури мають
спільне поле для гри, точніше – для своїх одноманітних фізичних вправ.
Це поле критик А.Кравченко назвав «життєподібною прозою», яку визначають
«“повзучий” побутовізм, натуралізм, приземленість». Літературознавець
В.Дончик додав до цих характеристик іще такі: «Пласка описовість,
дрібнотем’я, в’ялість думки». Якщо приглянемося до літературних потуг
більшості наших журналістів (потуг як газетних, так і тих, що
з’являються окремими книжками), то навряд чи побачимо щось поза системою
координат «життєподібної прози». Хай навіть «образки», зібрані
власкором «Комсомольця Полтавщини» Ф.Роговим у книжці «Провідини», потім
стали будівельним матеріалом для відзначеного Шевченківською премією
«Свята останнього млива», а оповідання вінницького журналіста
І.Волошенюка вивчають на уроках літератури рідного краю.
Не знаю, чи шукає професійна журналістка (Г)Анна Герман слави
Волошенюка і Рогового, але 2011 року її твір «Піраміди невидимі» побачив
світ удруге – тепер у книжці прози «Червона Атлантида». Перше пришестя
тексту, пойменованого романом, відбулося 2003 року. Ту книжку пані
журналістка видала під своїм дівочим прізвищем – Стеців. І можна було б
не помітити ні невидимих «Пірамід» 2003-го, ні затонулої «Атлантиди»
2011-го, якби не ім’я авторки, що зробилося без перебільшення політичним
брендом. Без ризику, скажу одразу, стати брендом літературним. Це,
певно, відчув і Борис Олійник, похваливши авторку саме як журналістку
передмовою «Життєва правда».
Якщо вірити даті, то «Піраміди невидимі» – найбільший твір книжки –
було написано 1998 року в Гданську. Цей текст являє собою калейдоскоп із
образків людей, які живуть понад Рікою, та нарисів із їхнього життя і
побуту. Причому часом це справді побут і більше нічого, як-от у
фрагменті з рукавичками, які дуже хотіла мати українська радянська
дівчинка Фесуня. Їй аж снилися ті рукавички, а оскільки коштували вони
аж чотири карбованці, то дівчинка мусила чекати, попеліючи від
нетерплячки, поки її бабуня закінчить перешивати для старої Безихи
кабат. Бабуня отримала за роботу рівно чотири карбованці, і дівчинка,
без особливих пригод діставшись до сусіднього хутора, купила омріяну
річ. Розтягуючи цей фрагмент там, де треба найменше (розповіді
хутірських дівчат про рукавички, мрії та рефлексії Фесуні, її
нетерплячка під час праці над кабатом), авторка по-журналістському
обрубує найцікавіше: момент, коли дівчинка просить у бабці на ті
рукавички весь її заробок. Хоча перед тим накручує читача: баба готова
дати малій на зошити не більше п’ятдесяти копійок, а коли мова заходить
саме про рукавички, йде пасаж: «“То ж, мабуть, вони дорогі? Мабуть,
карбованці зо два коштують?” – забідкалися бабуня, котрі таки хотіли
Фесуні допомогти і готові були на велику фінансову жертву». Та ще й по
тому «Фесуня не мала поняття, як вона скаже бабуні про справжню ціну». І
ось читач, психологічно готовий до непростої розмови бабуні й Фесуні
щодо грошей на рукавички, підбиті «білосніжним м’якеньким кролячим
футерцем», тобто про суму, за яку «можна придбати мішок макаронів чи
навіть чотири пляшки правдивої соняшникової олії та ще й решту
отримати», — отже, підігрітий читач доходить до відповідного місця й
отримує два кульмінаційні речення, гідні пера шестикласника, який
квапиться дописати твір до кінця уроку: «Нарешті Фесуня вскочила до
покою і скоромовкою затріщала про рукавички, а бабуня вже виймали зі
спідниць потертий шкіряний пулярос… Словом, чотири заповітні карбованці
були у руці». Той, хто після такої кульмінації не метнув із лайкою цю
психологічну прозу аж за поріг, певно, уп’явся далі в текст у надії, що
не може ж бути все так просто! Видно, з дівчинкою, котра взимку смерком
вибралася до сусіднього хутора з чималими грішми, щось трапиться дорогою
туди або назад… Але ці сподіванки досвідченого читача марні: Фесуня
поночі щасливо повертається додому в омріяних рукавичках, і мішок
макаронів або ж чотири пляшки справжньої олії розчиняються у сніговій
імлі.
Цей фрагмент можна було би вважати сюжетно порожнім і недоречним.
Якби «Піраміди невидимі» були таки романом, а не – повторюся –
калейдоскопом подібних фрагментів із життя прирічного галицького села.
Кожний образок – від сільського дурника до старої як світ баби – авторці
дорогий, і вона його бере до своєї колекції незважаючи на стан і
номінал, оскільки переконана, що це сприятиме, як пишуть у шкільних
підручниках, зв’язку поколінь та збереженню історичної пам’яті. Тобто,
власне, тих невидимих пірамід, які дано побачити прийдешнім поколінням –
із їхніми незамуленими, ясними очима. Свої коротенькі образки авторка
перемежовує власними курсивними коментарями, які подекуди вражають суто
журналістською точністю спостереження й глибиною аналізу: «Історія
їхнього життя – це історія смертей. У ланцюгу, у сув’язі народження і
смерті усе поєднане. Тому зв’язок між предками і тепер сущими –
безперервний. Дарма, що живі мешкають у хатах, а мертві лежать у
могилах».
Центральним твором, який і дав назву книжці, є повість «Червона
Атлантида». Точніше – її перша частина, датована 2010-м роком. Коли
читач матиме змогу ознайомитися з рештою частин цієї повісті, цілком
залежить від прийдешніх політичних пертурбацій. Перша частина
закінчується Помаранчевою революцією, хоча протягом повісті авторка раз
за разом екскурсує в радянське минуле. В устах її персонажки народ –
«натовп з помаранчевими стрічками», «революційно-карнавальні маси», а
сам Майдан – «година Блаженства для зневажених і скривджених людей, які
за великим рахунком ніколи не мали своєї мови, своєї влади, ніколи самі
господарями на своїй землі не були». Прочитавши цю повість, я нарешті
збагнув, чому образки та картини з народного життя в «Пірамідах
невидимих» не вражають опуклістю й не викликають емоцій. Річ не в моєму
переситі літературою, а в тому, що авторка просто не відчуває свого
народу, себто, за великим рахунком, не знає того, про що пише. Простолюд
вона по-журналістському обсервує, та ще й – через шибочку
представницького авто. Отож цій авторці більше віриш, коли вона прямо чи
опосередковано каже, що «велику таємницю незнищенності душі народу – ці
Піраміди Невидимі – та Дівчинка здатна уздріти, а ти – уже ні». Або: «Я
кольори, хлопці, в житті сама вибираю». Чому Атлантида, як назива її
персонажка молодість, – червона, думаю, пояснювати зайве.
Решту книжки складають ті ж таки вже бачені у виданні 2003 року
образки, які авторка пойменувала фресками. В них вона теж не
відзначається людинолюбством. Повні груди болю – формула явно не для
неї. А там, де немає любові й болю, може постати хіба що вправна проза
журналіста, але не твір письменника, якому дано увічнитись у Слові. Хай
навіть у своїй прозі авторка використовує письменницькі прийоми, як-от
сюрреалістичне очуднення. Причому використовує вона це у фінальній
частині текстів, коли, певно, не знає, як поставити крапку. Це й «дивні»
бурові вежі наприкінці «Пірамід невидимих», і янголи на колісницях у
«Червоній Атлантиді», й Кайзерін Елізабет, яка зійшла з порцелянової
тарелі («Kaiserin Elizabet»)…
За свою «Червону Атлантиду» (Г)Анна Герман не почервоніє: схоже, в
неї відсутній орган сорому. Борис Олійник за те, що втулився до такої
книжки з передмовою, – теж: він і так усе життя був червоний. Та й саму
книжку, як на 2011-й рік, видано по-радянськи: і за добротністю, й за
стилістикою. Кому ж лишається червоніти? Критикам і читачам, кому ж іще.
Кому – від сорому, кому – від гніву. До того ж викликає занепокоєння
те, що ця книжка – такий собі тест письменниці на літературну вагітність
– не показав жодної смужки. А отже, авторка бавитиметься й далі…