Самостійна Україна. Що мали і що маємо.

(есе, роздуми)

Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами, Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов'язок наш кличуть. Помстимось за мучеників наших і за паплюження віри нашої або помремо зі славою! Хай не побачимо більше ганьби нашої, не почуємо стогону потомства нашого!» («Історія Русів»).

***

Спаплюжена кровавими віками, стомлена й багатостраждальна Україна вкотре підіймається, вкотре вдихає повітря надії у ще могутні груди, вкотре бере зброю. Кінець XIX - початок XX століття: нова хвиля національного усвідомлення, сильна й повна неілюзорних амбіцій. Характерною ознакою цього руху є політичне самовизначення активної частини суспільства, формування та організаційне згуртування в політичні партії. Але головне: в політичній думці народжується і динамічно розвивається ідея незалежної, самодостатньої та самостійної України.

Країна знову підіймається, оживляє у коморі пам’яті картинки минулих героїчних часів, витирає сльози втоми на очах і…       

1900 рік. Група представників студентських українофільських гуртків створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП). До складу увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала «вільні громади», що діяли у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах. І саме цього року з’являється перший програмний документ даної організації – культова брошура «Самостійна Україна», написана українським політичним діячем Миколою Міхновським. Кожна буква твору насичена здоровим націоналізмом, патріотичною палітрою та закликом до боротьби. Це не просто брошура – це відголосок стомленої души самої України, її воскреслих сподівань, підкреслених здоровим глуздом, а не чуттєвими побажаннями.

Століттями Україну дерли на шматки, століттями іноземні чоботи паплюжили її честь, століттями вмирала вона від шабель та гармат. Але ж… не вмерла! Бо занадто сильний її дух, занадто велике її бажання жити та розквітати. І кожен українець, кожна українська душа знає те і відчуває всіма своїми атомами. І здавалося б, стільки про це написано, стільки про це сказано. Та що ж робити, коли знаємо, але відрікаємось і забуваємо? Що робити, коли байдужість з’їдає отой патріотизм? Доводиться казати знову і знову, бо немає іншого вибору. І тут постає питання: а чи потрібна насправді ота плекана свобода цьому багатостраждальному народу? У своїй роботі Міхновський замислюється: «чи можемо ми надіятися на симпатії широкого суспільства українського? І, головне, чи здійснення цього бажання буде хосенне для нашої нації?». Публіцист відверто не заперечує той факт, що XVII століття стало отим фатальним переломом для української культури, який спотворив її подальший поступ, а можливо й навіть право на повноцінне життя. Постійні руйнівні революції, перебування українських земель у складі різних іноземних держав і, як наслідок, – ґрунтовні реформації та зміни. Все це заводило культуру України у глухий темний кут, де з разу на раз іноді виринали світлі проміні у вигляді плеяди українських письменників (Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки та ін.), діячів театру (М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Старицький та ін.), майстрів музики та образотворчого мистецтва (М. Лисенко, М. Вербицький, О. Мурашко, М. Пимоненко), тощо. А як підкреслює історичний досвід, повноцінний та прогресивний розвиток нації абсолютно неможливий без самобутньої та багатогранної культури. Так що ж отут і натрапляємо на сумний висновок: українська нація – темна нація, або ж вустами Міхновського: «нація наша в загальній культурності мусіла вернутись до нижчих форм життя, як політичного, так і соціального». Але треба копати глибше. Невже ця безвихідь і є долею України: застигнути у своєму розвитку, розколотися та врешті-решт загинути? Невже наші загарбники можуть нарешті заспокоїтися, розчавити останню надію та розсміятися спаплюженому народу відверто у вічі?!.. Еге ж. Не дочекаєтесь! «Самостійна Україна» відкриває завісу темряви та наголошує на тому, що саме оцей злощасний факт некультурності є отим КЛЮЧОВИМ та НАЙМОГУТНІШИМ аргументом, який ставить політичне визволення української держави за ідеал. Тільки інертна та безнадійно байдужа нація буде мовчки дивитися, як руйнується її освіта, культура та державність загалом. Однак, будь-яке суспільство, маюче таке вкрай тяжке положення, потребує рушійної сили, захисника, отого поштовху, який остаточно відкриє йому очі та змусить зробити крок вперед. Отут Міхновський звертається вже до національної інтелігенції, для якої, на його думку, відкриття «очей рабам» є обов’язком та першочерговою справою. Але питання в тому, де ж взяти цю «інтелігенцію»? Може звернемося до Вишневецького? Або ж Чорторийського, Тимкевича?  Чи чуєте ви нас? Ваш народ кричить до вас, чуєте, чи ні? Щось тихо… Та де ж там. Вони давно вже прийняли польську національність, як і більшість іншої інтелігенції зрадили та відреклися. І знову безвихідь? На питання відповідає сам Міхновський: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. ТРЕТЯ українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов'язок».   

Мільйони разів нам намагалися наклеїти ярлик, оте тяжке ярмо зрабованої нації. Мільйони разів Росія намагалася поставити український народ на коліна перед своєю «всеосяжною» могутністю та владою. Знищувалося все – українська мова, культура, самобутність.

1876 рік. Росія посягнула на саме серце України – її мову. Розпорядженням російського імператора Олександра II, виходить так званий Емський указ, спрямований на витіснення української мови з культурного вжитку і обмеження її лише побутовою сферою. Заборонялося ввозити на територію Росії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Указ являв собою продовження Валуєвського циркуляра 1863 року, в якому наголошувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською» мовою. Для загарбників ми не були нацією. Лише неосвічена юрба, яку треба нарешті-таки просвітити, русифікувати та змусити забути про своє минуле. І лише оті повстання, протести та революції раз за разом нагадували, що «ні, ще не вмерла Україна».

    «Самостійна Україна» - це екскурс у минуле, у далекі часи Переяславського трактату 1654 року та виклад його першочергового значення. Це повернення статусу України, як рівноправного конфедерата союзу, про що з часом було забуто і викреслено її союзником – Росією. Вустами Міхновського це звучить як не просто згадка, а обґрунтовані аргументи позиціями з міжнародного права. «Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній є всі ті прикмети, які характеризують “спілку держав”. Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права», - наголошує адвокат. Переяславський трактат фактично передбачав повний суверенітет України. Він наголошував на тому, що гетьман мав право на міжнародні відносини, незмінною залишалася українська система управління та закони, держава мала окреме самостійне військо та інше. Однак, як підкреслює й сам Міхновський, про це було забуто, і аргументи на такий вчинок були, м’яко кажучи, некоректні та необґрунтовані. А саме наголошувалося на тому, наприклад, що Україна платила «данину» цареві, і через те вона аж ніяк не могла претендувати на самостійну державу. Факт є фактом, але ж! Тоді Україна, як і Болгарія, в минулому Сербія та інші балканські держави, є напівзалежною. Міхновський вказує, що напівзалежні держави не мають права на міжнародні зносини, однак Переяславський трактат навпаки надає таке право Україні. Парадоксально, але це цілком доречна констатація факту. 

Брошура є жвавим викликом кривдникам України та її народу. Її натхненний текст ніби дивиться тобі у вічі і промовляє: «Ну ж бо! Вставай й борися! Борися за справедливість, за свободу, за майбутнє, за сильну і незалежну Україну. Адже ти її син, її остання надія». З вуст Міхновського лунає відверта, сповнена бойових настроїв, агітація: «Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда - це доля борців за народню справу». Здавалося б, яка феєрія, яка патетика, який відважний крок. Однак… що ж за доля спіткала «Самостійну Україну»?

Як зазначає О. Д. Бойко у книзі «Історія України»: «Згодом брошура стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, якими пройняті сторінки «Самостійної України»». Пізніше відбувся розкол РУП. Стоп! Яка ж може бути мова про самостійність або ж хоча б автономність (на ній наполягала саме ота більша частина), коли навіть ті революціонери, на яких покладена уся надія, не можуть знайти згоди та об’єднатися? Як боротися, коли бійці самі не знають за що борються?  Хіба ж оце самостійна Україна?..

***

Сьогодні вже як 20 років Україна незалежна. І здавалося б, нарешті ми можемо пишатися своєю молодою самостійною державою, нарешті ми можемо вдихнути повні груди того вільного повітря і заявити голосно на весь світ: «Ми українці! Незалежні й сильні!». Однак…

Я – нащадок героїв, які боролися за мою свободу і свободу моєї країни. Я – вільна, ніщо і ніхто не обмежує моїх думок і висловлювань. Напевно, я маю бути щасливою. Але мені… хочеться плакати. Мені відверто боляче. Боляче за Україну, за її народ, а головне саме за отих героїв, які заплатили ціною життя. Я дивлюся на свою країну і бачу її пошматованою на два куски, так само роздертою і так само страждаючою. Хоча ні. Мабуть вже просто безнадійно стомленою і апатичною до всього. Мені боляче, коли я бачу, як українець ненавидить такого самого українця, який мешкає от на тому іншому шматку. Мені боляче, коли мою державу перетворили на арену політичних ігор. Ось вона яка – соборна і незалежна Україна! Така, що аж хочеться плакати. Та де ж взяти ті сльози? Немає! Пролиті всі під час воєн, боїв та революцій. Пролиті заради мого сьогоденного щастя.

  «Стаття 1.  Україна  є  суверенна  і незалежна,  демократична, соціальна, правова держава» (Конституція України) – заради цих слів, офіційно утверджених та визнаних світом, Україна боролася сотні років життями та долями мільйонів. Але під час цієї боротьби майже щезла найголовніша цінність – любов. Ота незбагненна, міцна і могутня любов до своєї країни та народу. І нехай тисячі отих папірців з печатками та підписами доводять нам про незалежність та соборність, але без тієї цінності вони не коштуватимуть абсолютно нічого. Бо держава – це народ, а народ – це люди, які живуть своєю державою.

Я – нащадок, який пам’ятає і крізь біль ще сподівається. Я – маленький голос, який лунає крізь прірву: «Агов, українці, відгукніться! Я вірю: ще не вмерла Україна!».