Чи можлива в Україні політична відповідальність?

В українській політиці "доброю" традицією стало підняття, напередодні чергових (чи позачергових) виборів, питання про політичну відповідальність

В українській політиці "доброю" традицією стало підняття, напередодні чергових (чи позачергових) виборів, питання про політичну відповідальність партій та державних діячів, які дісталися влади з певною програмою, але виконувати її так і не зібралися.

Прикладів наводити не буду – вони і так відомі усім. А самі обіцянки "впровадження механізму звітування народних депутатів", "встановлення процедури відкликання депутатів", "прийняття законодавчо закріпленої норми відповідальності партій за свою програму" забуваються вітчизняними політиками з такою ж легкістю, як і інші передвиборчі казочки.

Якщо звіти посадових осіб та депутатів все ж відбуваються, робляться вони по-перше, перед "підготовленою" аудиторією, як правило перед однопартійцями, а не перед виборцями. По-друге, за успіхи політичного діяча вперто видаються досягнення, здійснені за рахунок державного та місцевого бюджетів; причому жодним чином не згадується, що подібні дії були б здійснені і без людини, яка звітує. Не кажучи вже про вихваляння матеріальною допомогою людям за рахунок спеціально для цього призначених фондів. І, по-третє, ніколи у житті чиновник або депутат, який все ж наважиться на звіт, не розбиратиме власну передвиборчу програму по пунктах, із зазначенням – що йому вдалося зробити, а що і чому – ні.

Між тим, люди чекають від посадовців, які отримали владні крісла виключно завдяки народній підтримці на виборах, виконання проголошених цілей, програм, зобов’язань, чіткої звітності за свої справи.

У більшості цивілізованих країн світу прямої відповідальності за невиконання передвиборчих обіцянок немає – вважається, що виборці дадуть брехунові справедливу оцінку на наступних виборах (хоча, наприклад, у деяких штатах США такий механізм передбачений). Проте та хвиля відвертої і неприхованої брехні, яка залила Україну з політичних трибун вищих органів влади, має бути зупинена. Нехай й тимчасовими заходами. Мова, насамперед, йде про запровадження механізму відкликання депутатів, міських голів, які не відповідають інтересам громади, відстоюють вузько партійні чи особисті інтереси.

Так само і представлена у парламенті чи органі місцевого самоврядування політична партії має, щонайменше, щоквартально проводити публічний звіт про власну роботу, на кшталт звіту Кабінету Міністрів. Причому спиратися у цих звітах на інформацію – які пункти з власної передвиборчої програми вона виконала, які планує виконати, а які ігнорує. Подібний звіт має набути статус офіційного документу (постанови, рішення) того представницького органу, у якому він відбуватиметься. Депутат-мажоритарник має регулярно звітувати перед виборцями.

Безумовно, від нинішньої влади, в очах якої кримінальним злочином ("втручання у приватне життя чиновників") є оприлюднення інформації: за які кошти депутатський син купив розкішний автомобіль, жодних кроків у напрямку процедурного закріплення звітності політиків ми не дочекаємося.