Чому в Україні титульну націю заганяють у своєрідне гетто?

Дискримінація російськомовних у Росії

 Дискримінація російськомовних у Росії

Як тільки ваш погляд ковзне по цьому підзаголовку, у першу мить ви подумаєте, що це, мабуть, помилка. А, може, провокація? А втім, нелегко спрогнозувати всю гаму почуттів притомного громадянина, людини зі здоровим глуздом.

Кажуть, все пізнається в порівнянні. Змінімо назву статті на таку: «Дискримінація івритомовних в Ізраїлі», або таку: «Дискримінація франкомовних у Франції», або таку: «Дискримінація словацькомовних у Словаччині». І подібних «або» можна нанизувати чимало, але все це – очевидний абсурд.

Чи таким абсурдним буде здаватися заголовок «Дискримінація українськомовних громадян в Україні»? Спробую дати відповідь на це запитання, покликаючись на відповідне дослідження Координаційної ради з питань захисту української мови при КМО товариства «Меморіал» ім. В.Стуса і ВГО «Громадський рух «Не будь байдужим!», а також на дані з інших джерел.

Приклади

Молодий киянин Олексій Середюк звернувся в Святошинський районний суд м. Києва з позовною заявою до крамниці «Госптовари київські», в якій вимагав надати інформацію про товар українською мовою, оскільки продавці відмовилися це зробити. Позовна заява була оформлена у відповідності до вимог закону «Про захист прав споживачів». У позові він зазначив, що під час навчання в школі не вивчав російської мови, а придбаний товар є хімічною речовиною, яка у випадку неправильного застосування може бути шкідливою для здоров’я. Незважаючи на обґрунтованість вимог, О.Середюк одержав відмови від районного та апеляційного судів. При цьому суддя першої інстанції втручалася в його особисте життя і змусила його надати документи про одержання освіти, де було засвідчено відсутність предмета «російська мова». Відмова перших двох інстанцій залишала надію на Верховний Суд України, зокрема, на постанову Пленуму Верховного Суду України (№ 5 від 12.04.1996 р.), у пункті 12 якої зазначено: «Надання  інформації  в  технічній  документації, на етикетці, тощо іноземною  мовою  без  перекладу  в  зазначеному вище обсязі  слід розцінювати як  відсутність  необхідної    інформації». Одначе ВСУ відмовив, а  підставою стало протизаконне твердження, що позивач звернувся з вимогою про надання інформації про товар після придбання товару. В ч. 1 ст. 18 закону «Про захист прав споживачів» зазначено: «Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару…».

Інший киянин, Володимир Богайчук вже не один рік відстоює свою національну й особисту гідність. У 2003 році він придбав автомобіль Запорізького автомобілебудівного заводу, супровідна документація до якого була російською мовою. Звернувшись з вимогою одержати комплект документів по-українськи, покупець одержав відмову, яка вартує цитовання: «Вказані у листі документи “руководство” та “сервисная книга” містять технічну інформацію, що подекуди є складною в перекладі українською мовою». Крім того, відсутність українськомовної документації виробник пояснював тим, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. А висновок суду про те, що позивач має інтелект і йому як споживачеві інформація українською не потрібна, було відвертим глузуванням над законодавством України і самим В.Богайчуком за абсурдним принципом: розумним -  російська мова, а людям з недостатнім інтелектом – українська. Різні судові інстанції проігнорували не лише чинне законодавство і «Загальну декларацію прав людини» («При здійсненні своїх прав і свобод  кожна  людина  повинна зазнавати тільки таких обмежень,  які встановлені законом», ст. 29), але й висновок проведеної Інститутом психології Національної академії педагогічних наук комплексної психолого-лінгвістичної експертизи, яка встановила еквівалент заподіяної йому моральної шкоди у розмірі 252700 грн. Тож Богайчук у липні 2008 року подав заяву до Європейського суду з прав людини.

До речі, за відсутність інструкції державною мовою, відповідно до українського законодавства, належить виписувати штрафи, і якщо товар є небезпечним (а автомобіль чи хімічна речовина є такими товарами), то штраф може сягати ста відсотків від взятої на реалізацію продукцію.

Показовою щодо реакції на подібні звернення є інша справа, якою досі займається В. Богайчук. Він подав скаргу на автосалон з реалізації автомобілів «Шкода», що розташований біля метро «Нивки» в Києві, в Головне Київське міське управління в справах захисту прав споживачів, оскільки експлуатаційної документації українською мовою там не було. Замість перевірки скарги чиновники управління надсилали відписки. Тоді В.Богайчук подав у суд, щоб примусити Головне управління виконувати свої функції, і на стадії апеляційного розгляду виграв його. 25 лютого 2011 року виконавча служба Головного управління юстиції у місті Києві винесла постанову про відкриття виконавчого провадження, але досі зволікає з виконанням рішення суду. А тим часом виробник автомобілів «Шкода» вже півтора року як виправився і надає  всю експлуатаційну документацію українською  мовою.

Львів’янин Михайло Павлишин добивався забезпечення свого конституційного права на інформацію в рекламі і на етикетках товарів українською мовою. Він подав позов до журналу «Галицькі контракти». Суддя Залізничного районного суду м. Львова Оксана Калиняк відмовила в задоволенні позову на тій підставі, що в Україні, мовляв, російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. Не підтримав його позову і суд другої інстанції, і ВСУ, причому найвища судова інстанція не поінформувала вчасно про своє рішення, тому Павлишин не зміг подати скаргу до Європейського суду з прав людини.

Мешканець Миколаєва Анатолій Ільченко вдався до немислимого з погляду здорового глузду кроку – минулого року він домагався політичного притулку у Львові, настільки його запресували в Миколаєві. Лише один недавній (і не найгостріший) приклад: у відповідь на вимогу обслуговувати його українською мовою, а після відмови – надати йому книгу скарг працівники одного з відділень Ощадбанку звинуватили Ільченка в хуліганстві, а суд Ленінського району Миколаєва прислухався до представників державного банку і присудив йому сплатити штраф у сумі 51 грн. За матеріалами своїх позовів і скарг упродовж 2005-2010 років Ільченко підготував 600-сторінкову книжку «Іменем України, та не в ім’я українців».

До речі, свій досвід численних позовів, скарг і звернень зібрав у книжці «Моя боротьба за мову» луганчанин Сергій Мельничук.

Реакція влади

Спроби вплинути на ситуацію, пов’язану з дискримінацією українськомовних громадян, були з боку колишнього Президента України В.Ющенка. Яку правило, це були якісь усні коментарі. Однак у квітні 2008 року він звернувся  з листами до керівництва Генпрокуратури та МВС з проханням протидіяти ксенофобії та національній нетерпимості. Думаю, варто навести цитату з цих звернень, оскільки новину про це тепер ретельно вичищено з президентського сайту: «Президент окремо відзначив, що дискримінація та жорстокі вияви агресії спостерігаються також по відношенню до громадян України – особливо на Сході держави. Наприклад, досі судиться з керівництвом свого підприємства працівник Донецького молокозаводу № 2 Юрій Литвин – він за використання української мови в діловодстві був спочатку понижений на посаді, а згодом звільнений з роботи.

Інший приклад, що наводиться у листі Президента – мешканець Луганська Сергій Мельничук після того, як він добився від місцевого суду рішення про зобов`язання Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля навчати його українською мовою, потрапив у лікарню зі струсом мозку – студента побив після прямого ефіру на місцевому телеканалі «ІРТА» депутат Луганської міськради від Партії регіонів Арсен Клінчаєв.

Як ще один приклад дискримінації В. Ющенко згадав тривалі репресії по відношенню до колишнього працівника Міністерства економіки Богдана Паздерського за відмову готувати матеріали російською мовою. «Він пройшов через низку українських судів і подав позов до Європейського суду з прав людини. На жаль, 28 січня ц. р. (2008 – Т.М.) внаслідок бандитського нападу на нього Б.Паздерський передчасно пішов з життя за нез`ясованих обставин, як про це повідомила Комісія людських і громадянських прав при Світовому конгресі українців».

Нинішня влада на такі «дрібниці» уваги не звертає. Ба більше. Замість того, щоб підтримувати українськомовні видання, Президент України В.Янукович  патронує проведення в Україні конгресу Всесвітньої асоціації російськомовної преси. Тому й важко знайти газети українською мовою на сході і півдні України, а мешканці великих міст намагаються самостійно створювати для себе українськомовне середовище. Наприклад, у Харкові ентузіасти заснували український клуб «Апостроф», який двічі на місяць збирається у харківській книгарні «Є» для спілкування українською мовою.

Невже нормально у 21 столітті в єдиній державі заганяти титульну націю у своєрідне ґетто в деяких частинах «соборної території»?

Тарас Марусик, голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

PS. Cвіт відзначав Міжнародний день рідної мови, запроваджений 21 лютого 2000 року. Ця дата невипадкова. Рух за державний статус бенгальської мови  започаткував політичний процес, наслідком якого стало відокремлення Східного Пакистану від власне Пакистану і створення незалежної держави Бангладеш. На шляху до цього були жертви, зокрема, 21 лютого 1952 року. Протестуючи проти проголошення урду єдиною державною мовою Пакистану, носії якої в майбутній державі Бангладеш становили кілька відсотків від усього населення, студенти університету Даки вийшли на демонстрацію за свої мовні права. Під час акцій протесту поліція та військові убили декількох студентів-демонстрантів. Після проголошення незалежності Східного Пакистану (Бангладеш) 1971 року цей день став Днем мучеників, полеглих за рідну мову.

http://www.unian.net/ukr/news/news-487491.html