Шкода Москви або що Україна робить з моїми улюбленими поетами

12 березня 1968 року в "Літературній Україні" появилася добірка україномовних віршів Леоніда Кисельова, за кілька місяців до смерті, про яку вже було відомо давно. Йому було всього двадцять два.

12 березня 1968 року в "Літературній Україні"  появилася добірка україномовних віршів Леоніда Кисельова, за кілька місяців до смерті, про яку вже було відомо давно. Йому було всього двадцять два. Ще в десятому класі він зумів збудоражити літературні кола своїм підлітковим наївним запитанням: "Раз все цари плохие, почему / царя Петра зовем Петром Великим, / и в Ленинграде памятник ему?". 

Українські вірші вивчають (чи вивчали? - досі не маю остаточної інформації) у школі, в програмі з української літератури у сьомому класі. Не знаю, хто і як обирає твори, які потім попадають в шкільну програму і формує методичні рекомендації для вчителів. Я лише б могла запропонувати ввести в програму "Девочка и птицелет" Володимира Кисельова, який вклав у підліткову прозу вірші свого сина. Нехай російськомовні, але написані ровесником читатчів. Можна читати російською, можна перекладати, але не можна вивчати вірш "Додому" ("Шкода Москви") з точки зору "патріотичних мотивів" і рекомендувати вчителю задати запитання: "Чому ліричному героєві вірша шкода Москви?"

Є ще один цікавий сюжет у пораді для вчителів, який вискакує на всіх освітянських сайтах і в українській Вікіпедії: "В кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда - єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива і може кинути більше світла ра таємницю його поетичної трансформації - переходу від поезії російської до української."  І ні слова про батька. Я не хочу бачити в цьому антисемітизм, але дуже він мені ввижається, нехай позитивний, але з присмаком гидкого порпання в генах.

Невже відповіді на те, чому українська стала мовою віршів, немає у російському "Я позабуду все обиды", або в тому ж батьковому: "А над моей постелью висел в деревянной рамке портрет Шевченко, вырезанный на черной лаковой доске. Мне его не было видно в темноте, но я знала, какой он, и как он смотрят запавшими глазами из-под низко надвинутых бровей, и как обвисли у него усы. Я снова написала стихи про Шевченко. Я написала белые стихи - мне к ним не нужны рифмы."

Є ще в моїй улюбленій підлітковій книжці і про патріотизм: "Елизавета Карловна все равно поставила мне двойку. Она сказала, что я невнимательно слушала на уроках и поэтому вообще неправильно поняла, что такое патриотизм, что из моего сочинения получается, будто бы у русских солдат, про которых писал Лермонтов, был один патриотизм, потому что они служили царю, а у советских солдат, которые защитили Москву от фашистов, был патриотизм совсем другой, хотя фактически это один и тот же патриотизм." 

Сучасним школярам розповідають про "трагічну долю Кисельова", втискають в голови патріотичні образи, просять відповісти на питання, чому ліричному герою шкода Москви, і яке місто дорожче - Київ, чи Москва. Нас вчать вибирати між містами, мовами, людьми, долями, книжками, ставити все на шкалу між плюсом і мінусом, і найгірше - у цій методиці міститься заперечення знаку рівності. А Кисельов - це рівність. Між мовами, гендерами, поколіннями, образами, країнами, містами і героями. Принаймні, для мене це так. І якщо зараз Кисельова у шкільній програмі немає, це краще для поета. Геніям в цій країні таке визнання не потрібне.