Нетуристичне

Вірменія - для тих, хто любить контрасти, легкий бардак і високі гори.

Це країна, затиснута з усіх боків горами і кордонами, з присмаком кіндзи, суджуку, солодких помідорів і пекучого меду. Ні, ну ясно, що кожен знає про коньяк, але ж це не все, правда? На крайняк, є ще гранатове вино :-) І ще лавашні бутербродики від мами Хайкухі, які ніби-то й не дуже хочеться брати, бо не голодна, а потім на перевалі жуєш разом з кавою, звареною на допотопній електричній плитці в зелено-синьому вагончику під жужжання електрогенератора з усвідомленням, що таких смачних бутербродиків не їла ніколи . Одним словом, в цю країну треба не літати, а їздити. І добре, що я до того, коли прилетіла, трохи та поїздила. Бо зараз я вже знаю, що ціни всюди різні і треба подзвонити Сегу, щоб зробив гайдінг, і вже потім сміятися з людей в бейджиках, які кажуть, що тут дорого. Тут все дешево. Але для своїх.

І ще я колись бачила єдину пряму дорогу між Росією і Вірменією через Верхній Ларс. Туди вервечкою тягнуться жовтенькі машинки з Тольятті в Іран, спершу здається, що їх десь з п"ятдесят, а потім караванчик розтягується під кілька сотень. Це така дорога життя, зв"язок з Іраном. Іранці приїздять у Вірменію відпочити, погуляти, інколи транзитом - на роботу в Грузію, чи може й в Туреччину. Навіть гуляючи, вони часто перебирають тонкими пальцями вервечки, тупляться в землю при вигляді жінок, або навпаки - занадто вже на них витріщаються. Прикільні ці іранці, і такі якісь неоднозначні.

Тут класні гори, вони дивляться з-під випаленого сонця, або синього снігу, десь там на спусках протинаючи природу міськими індустріальними ландшафтами, заводами і фабриками, які хтось колись набудував у сейсмічно небезпечних зонах. Тому їх постійно трусить, замкнених кордонами, з закритим доступом до Арарату, з єдиною дорогою у світ, яка веде через Верхній Ларс до Ірану. 

Нє, ну ясно, що якщо отак бац - і в аеропорт, то нічого з того не побачиш :-)