Війна після війни

Так називався документальний фільм про громадянські війни після Другої світової. У фокусі трисерійного документу були Греція, Литва, Латвія, Естонія і Україна.

Я допомагала Рольфу (це режисер) перекладати і монтувати звук, так, щоб добре накладався німецький дубляж. Ще якось він мене відправив з Берліна в Київ з якоюсь неймовірною тоді для мене сумою грошей, щоб викупити в кіноархіві матеріали. Здається, це був Львів вересня 39-го, червня 41-го і хроніка похоронів Ватутіна.

Рольфу була цікавою моя реакція. Ну, принаймні, мені так здавалося. «Поглянь, ось вітають радянські війська, а ось німецькі, з хлібом-сіллю, святкові такі. Це ж одні і ті ж люди», - це питання я десь собі занотувала й інколи до нього поверталася. На плівці епізоди практично ідентичні, там тільки форма у визволителів різна. Кадри військової хроніки монтувальник потім суміщав з новими, знятими з такої ж перспективи. Львів у фільмі вийшов справді гарний, м’які промені ранішнього сонця переливалися в кольорі з чорно-білими кадрами військових хронік, а святкові чорно-білі вишиванки зливалися з темними мундирами. Рольф був естетом. Я зреагувала на запитання відомою фразою Людкевича, яку він виголосив в Оперному восени 39-го: «Нас визволили, і нема на то ради». Але насправді, це все неправильно, коли йдуть до всіх підряд, кланяються всім підряд, а потім претендують на звання героїв і моральних авторитетів. Якось не хочеться боготворити «одних і тих самих».

У фільмі було ще багато цікавих моментів. Один з сюжетів був побудований на архівних матеріалах Бундесверу, там були дані німецької розвідки про УПА, всякі цікаві штуки про організацію армії і військових дій. Ще були спогади секретарки Шухевича, яка їздила збирати інформацію на Волинь у 43-му. Шухевич тоді нібито говорив, мовляв, ми не можемо отак просто змінити людей, зробити їх іншими. З її слів, Волинська різанина його вражала, тільки він не знав, що робити людьми, які вітали і тих, і тих, а потім вирізали «інших». Ми дуже мало знаємо про Шухевича як людину, навіть не знаємо, за що хтось його в тій країні має за героя, а хтось згадує це прізвище з піною на губах. Як на мене, він був набагато цікавішим, ніж Бандера. Просто в Бандери прізвище таке, співзвучне, що дозволило пропаганді слово начепити ярлик «бандерівці» до всіх, хто говорить з акцентом російською і не вважає 9 травня своїм святом.

Потім пішли радянські мотиви. Син Судоплатова докладно розповідав, як батько полював за Шухевичем. Син Шухевича – як востаннє побачив батька. Ветерани АК згадували, як громили УПА. Ветерани УПА - як сиділи в таборах, відходили в гори, зустрічали десанти, охороняли Шухевича і хотіли померти за Україну. Рольф не хотів показувати УПА колаборантами, тому усі згадки про «гарних німецьких хлопців» і «поганих совєтів» нещадно вирізалися в студії. Це теж було цікаво – треба було зробити так, щоб не втратилася інтонація речення. І ще було якось відразливо чергувати файли – ті, з впевненими в собі і визнаними у своїй країні поляками, й інші – з осуненими в плечах українцями, маргінальними, обвішаними незрозумілими відзнаками, у стилізованій формі, такими чужими у своїй країні. Поляки – це була реальність. Українці – незрозуміла реконструкція.

Коли все закінчилося, Рольф подарував мені касету з українською серією. Через якийсь час я її оцифрувала і той файл собі інколи переглядаю. Результат вийшов не такий цікавий, як процес. Багато кадрів залишилося в комп’ютері. І все-таки, те, що називається Днем Перемоги, мене ніяк не стосується. Я народилася у місті, яке зовсім не чекало радянських солдатів ані у 39-му, ані у 44-му, хоча "на всяк випадок" вітало обидва рази з квітами. 

Я не знаю, що святкувати. А квіти на могилу можна покласти кожному.