Замах на класику

Цього дня театрали Білої Церкви чекали досить довго, адже давно на сцені театру імені Саксаганського не ставили вистав класиків світової літератури.

Звичайно, у саксаганців були постановки «Кайдашевої сімї» чи «За двома зайцями», але щоб звернутися до п’єси Антона Чехова «Три сестри» потрібна була неабияка сміливість. На постановках п’єс Чехова можна зажити як неабиякого авторитету і поваги серед глядачів та в професійних театральних колах, так і зганьбитися, не виваживши силу своєї режисерської і акторської майстерності. Творчість Чехова сильна своїми нюансами, бо після перегляду спектаклю є небезпека полізти в петлю, або з усієї сили, долаючи всі негаразди і труднощі, видиратися до вершин життя. Постановка п’єс Антона Павловича – це як тест на профпридатність, його творчість свого роду абразивний брусок, на якому відточується професіоналізм всіх людей, причетних до вистави.

Режисер «Трьох сестер» В’ячеслав Стасенко відчув в собі сили до постановки і запропонував білоцерківцям своє бачення оптимістичної драми сім’ї Прозорових. Дещо здивувала афіша, яка позиціонувала виставу як «комедію життя». Втім, для деяких глядачів слово «життя» відпало і вони йшли суто на «комедію». Такий підхід притаманний нашим людям, адже навіть відчайдушний крик нещасного, забитого і самотнього Вані Жукова «…на дєрєвню, дєдушкє…» більшістю сприймається зі сміхом, оскільки трагічну долю персонажу оповідання ніхто не пам’ятає. Це сумно, класиків треба пам’ятати, ми ж не хочемо бути схожими на одного «дужевисокопосадовця», який проголосив Чехова «великим українським поетом» (той, що Анну Ахметову дуже любить)…

На прем’єрі було багато молоді. Учениця гімназії №1 Євгенія Москальчук прийшла на виставу, бо їй порадила подруга: «Я розраховую побачити тут справжнє життя, з трагічними і комічними сторінками, які можуть трапитися з кожним із нас. Мені цікаві люди тієї епохи з їхніми проблемами, життєвими переживаннями. Чехова я не читала, я більше захоплююсь поезією, але зараз відчула, що просто необхідно познайомитися з такою літературою і драматургією».

З найперших хвилин вистава захоплює глядача. Сестри Прозорови протягом всього дійства прагнуть вирватися з буденщини, будують плани, пориваються зробити якийсь рішучий крок в своєму житті, але мета з кожним роком віддаляється від них. Брат Андрій духовно зубожіє і перетворюється на розчавленого життям і дружиною підкаблучника, кохання не приносить середній сестрі Маші щастя, а Ірина, яка буквально марить Москвою, не дає надії на любов закоханому в неї барону Тузенбаху, і він гине на дуелі. Зрештою, все, що починалося як захоплива пригода, наповнена сподіваннями на щасливу долю, закінчується трагічно – смерть, розлука, безвихідь, самотність. Але у сестер залишається мрія, кинути все і повернутися з провінції в Москву. Тут, в глибинці, їх уже нічого не тримає, тож зі смертю народжується надія…

«Три сестри» дали можливість акторам показати свої таланти і деякі з них скористалися такою нагодою. Все ж стара театральна школа і багатолітній досвід таки багато важать. Гра  І. Калініченка (Чебутикін), А. Бевза (Ферапонт), Н. Моцної (Анфіса) має слугувати прикладом молодому поколінню саксаганців. Вкотре зачарувала своїм талантом Олена Калініченко. Її Маша преживає за виставу широкий спектр почуттів – меланхолія, розчарування, втома, потім закоханість і… порожнеча. Олена справилася, її роль була переконливою, так як і гра її партнера по «Пізанській вежі» В. Шекіти (Вершинін). Всеволода можна сміливо назвати «настаящім палковніком». Він майстерно «філософствував», палко, але, разом з тим, стримано кохав, і дуже переживав, що дружина з п’ятнадцятої спроби все ж таки не вкоротила собі життя. Він був чоловіком, який дозволивши собі безнадійне кохання, увесь час відчував на своїх плечах тягар відповідальності за божевільну дружину і малолітніх донечок. Весь свій відчай і прощання з мрією він вмістив у останні секунди перебування на сцені, коли зіткнувся на виході з Кулигіним. Це була сама промовиста пауза вистави.

Дещо незрозумілими були декорації, які зображували «Руїни» з білоцерківського парку. Якщо проводити аналогію між російською провінцією, де люди народжуються лише для того щоб «…жить, есть, спать и умирать» (цитата з п’єси) та Білою Церквою, то, на мою думку, таке порівняння некоректне. Місяць тому автору статті довелося проїхатись „найглибшою” російською глибинкою і люди там дійсно не змінилися з часів Чехова, а Біла Церква вже понад сто років як перестала бути глибокою провінцією. А ще у акторів відчувається наш рідненький український акцент, щоправда, не у всіх.

Режисера В’ячеслава Стасенка глядачі довго не відпускали зі сцени та попри пізній час і очевидні клопоти він погодився поділитися своїми думками щодо вистави.

-          Чому ж все-таки «комедія життя», адже на сцені розігралася драма?

-          А це з якого боку подивитися, автор і я ставимось з невеликою іронією до того що відбувається на сцені. В житті поряд з драматичними відбуваються й комічні ситуації. Звичайно, це не чиста комедія де є відкритий сміх, це комедія з сумом.

-          Ви задоволені постановкою, бо глядач виставу сприйняв?

-          Є над чим працювати, вистава буде розвиватися, вона буде жити. Я бачу, що для цього є всі підстави і глядач гарно реагує.

-          Отже, в новому сезоні будуть «Три сестри» ?

-          Звичайно.

-          Ви плануєте ще ставити класичні п’єси чи запропонуєте щось з сучасної драматургії?

-          Так, я виріс на класиці, але мене зараз турбує сучасна драматургія. Я шукаю і хочу ставити сучасну драматургію. Авторів багато, але щось варте моєї уваги і уваги глядача – я не знаходжу. Тож пошук продовжується.