ФК «Прикарпаття»: пацієнт скоріше мертвий, ніж живий

Те, що вже давно мало трапитися – скоріш за все таки станеться. ФК «Прикарпаття» піде в небуття. Таким чином в цьому сезоні Івано-Франківська область залишиться без професійного футболу.

Те, що вже давно мало трапитися – скоріш за все таки станеться. ФК «Прикарпаття» піде в небуття. Таким чином в цьому сезоні Івано-Франківська область залишиться без професійного футболу. Це відбудеться вперше за часів незалежності. Чи востаннє?         Але це все наслідки. Причини лежать набагато глибше.

 Так склалося, що за останні 10 років єдиною людиною, яка справді серйозно займалася розвитком футболу на Прикарпатті був громадянин Росії Сергій Чмихалов. Щоправда його команда носила назву «Спартак» і дехто знаходив тут аналогії з відомим московським клубом, титульним спонсором якого також був нафтовий гігант «Лукойл». Проте цю ж назву головна команда нашої області носила в період від свого заснування в 1940 році і аж до 1981. І саме з нею пов’язані найбільші успіхи клубу часів Союзу -  1 місце в чемпіонаті СРСР (друга ліга) 1972,  10 місце в чемпіонат СРСР (перша ліга) 1973 та легендарний матч 1957 року в 1/4 фіналу Кубку СРСР проти московського "Спартака" у Москві - 0:2. В період відновлення історичної назви клуб боровся за виживання в 1 лізі, вилітав з неї та знову заходив, об’єднуючись з калуським “Лукором». Потім в решті-решт Чмихалову набридло тягнути цього воза самостійно і він від нього відмовився, переключивши свою увагу на менш затратний жіночий футбол.

 Роль Анатолія Ревуцького у становленні професійного футболу на Івано-Франківщині дуже неоднозначна. З одного боку за цим прізвищем стоять всі значні успіхи клубу, який з 1989 року почав носити назву «Прикарпаття». А це:  10 місце в чемпіонаті України (вища ліга)  сезону 1997/1998, 11 місце в сезонах 1994/1995 та 1995/1996, 1 місце в сезоні 1993/1994 чемпіонату України в першій лізі, незабутні матчі з київським «Динамо» та перемоги над донецьким «Шахтарем» доахметовського періоду. Особливо знаковим тут стоїть домашній матч з «Динамо» в 1999 році, акурат перед від’їздом Шевченка в Мілан, коли кияни лише наприкінці матчу зусиллями своєї «зірки» змогли вирвати перемогу 0-1. Також незабутні спогади залишилися від матчу за право грати у вишці з ФК «Черкаси», коли «Прикарпаттю» вдалося перемогти 3-1 і ще на рік залишитися в еліті. Хоча поправді сказати ця перемога була не зовсім чистою і черкащани ще досі мають зуб за цей матч на наш футбольний клуб. Ревуцького довгий час пов’язували з Суркісами, та й справді, коли було потрібно - в Івано-Франківську завжди висаджувався десант з дублерів «Динамо», а матчі між цими командами в 1 лізі завжди проходили «в безкомпромісній боротьбі». Загалом Анатолій Миколайович - такий собі сірий кардинал Прикарпатського футболу. Зробив багато, але якими методами і що це дало в результаті бачимо сьогодні. Вболівальники відносяться до колишнього президента по-різному. Хтось з повагою, а хтось з відвертою ворожнечею та презирством.  До речі Ревуцький і зараз має відношення до ФК «Прикарпаття». Кажуть, що  клуб винен йому більше мільйона гривень.  Не пропадати ж добру, правда? Тому їздить пан Анатолій в Київ, використовуючи свої зв’язки вирішує за атестат допуску до участі у змаганнях. Поки правда не дуже успішно вирішує, але знаючи «менеджерські здібності» цього Ревуцького можна передбачити, що атестат він таки до буде. Питання в тому чи це  потрібно? Точніше кому потрібно.

 Два роки тому інтерес до Івано-Франківського футболу почала проявляти засновники ГК «Буковель», частина групи Приват компанія  «Скорзонера», з Олександром Шевченком на чолі. Хоча в першу чергу їх цікавив звичайно ж не футбол, до якого раніше пан Шевченко не проявляв якогось інтересу, а майновий комплекс стадіону «Рух» та земельні ділянки під забудову, які його оточують. Івано-Франківська міська рада з головою обласної федерації футболу Віктором Анушкевичем на чолі, уклала з компанією інвестиційну угоду про те, що передає у її власність майновий комплекс стадіону ( з умовою його реконструкції та доведення до ладу) та землю навколо. Натомість «Скорзонера» взяла на себе зобов’язання впродовж 5 років виділяти на утримання футбольного клубу не менше 12 мільйонів гривень на рік.  Ця угода мала стати прецедентом в Україні, як співпраця муніципалітету та приватного капіталу з метою розвитку професійного футболу. Багато гучних заяв, дифірамбів та обіцянок. Зараз це все згадується з сумом та іронією. Ні для кого не секрет, як саме веде справи група Приват. Десь приблизно такий самий імідж має її представник на Прикарпатті Шевченко та очолювана ним «Скорзонера». Філософія цієї ФПГ заключається в тому, щоб брати, а не давати. А якщо вони комусь щось і дають, то роблять це з такою помпою і шумом, що складається враження ніби роблять це справді щиро. Насправді ж максимум, що Вам можуть  подарувати – то це абонемент на Буковель десь в кінці квітня та биті чашки. До речі кажуть, що минулого року таким чином в ФК «Прикарпаття» платили заробітну плату. Про що ще тут можна говорити?

 Знаєте, бачив нещодавно одну рекламу, в якій йшлося про те, що хлопці вночі посадили в центральному колі «Олімпійського» картоплю. Сьогодні їдучи на роботу зловив себе на думці, що з таким самим успіхом скоро можна буде і у нас на стадіоні «Рух» вирити яму, а зверху поставити хрест на якому написати: «Тут спочиває Прикарпатський професійний футбол. Прохання не турбувати» …

 Знаєте, я справді хочу, щоб наш тяжкохворий пішов і не бився в конвульсіях. Думаю мешканці міста та області переживуть рік без професійного футболу краще, ніж з таким, який був наприклад цієї весни. Тому звертаюся до панів Анушкевича, Ревуцького та Шевченка ( думаю знайдуться люди, які донесуть їм це звернення):  шановні, не мучайте себе і людей, всім і так зрозуміло хто Ви і що собою представляєте. Маєте хоч грам честі і совісті – зберіть прес-конференцію і чесно скажіть щось на зразок:  «так от і так, не вийшло в нас, ми йдемо. Вибачте. Нехай на наше місце приходить хтось інший.»

 А професійний футбол у нас ще обов’язково відродиться. Має відродитися.  Я в це вірю. Бо, як казала на ешафоті Марія Стюарт: « В моїм закінченні – початок мій…»