Історія розвитку хмелярства США

Хмелярство

Хміль в американській колонії.

Хміль на територію сучасних Сполучених Штатів ввезли перші колоністи ще у 1607 році, а вирощувати почали на острові Манхеттен. Англійські поселенці спочатку брали дикий хміль з навколишніх лісів, потім почали завозити живці з Англії і в 1629 році компанія Массачусетс Компані почала завозити живці хмелю на комерційній основі. Голландські переселенці, однак, вибрали дли вирощування хміль, привезений з батьківщини. З часом, штати Массачусетс, Коннектикут, Вермонт, Нью-Гемпшир і Мен почали культивувати вирощування хмелю.

Колоністи у великій кількості використоввали хміль у повсякденному житті. У нотатках компанії «Wines and Beers», з Нової Англії, зазначається наступне:

"Шишки хмелю, що використовуються в пивоварінні, це не тільки частини рослини, які фермери рахують корисними. Молоді пагони навесні були з'їжені з задоволенням в салаті…а віск, який був витягнутий з завитків, був використаний як червонувато-коричневий рослинний барвник, волокна використовувались в текстильній промисловості як замінник льону, стебла були використані для плетіння корзин, а листя хмелю особливо відмінна їжа для ВРХ."

У 1640 році, спостерігачі зазначали, що площі хмелю зросли по всій колонії. Але вирощування хмелю ще не стало на промислову основу, тому імпорт хмелесировини й надалі складав більшість поставок для різноманітних потреб населення колонії.

Штат Нью-Йорк, перший центр вирощування хмелю в США.

Хоча перший комерційний хміль був зібран в штаті Массачусетс в 1791 році, саме штат Нью-Йорк став першим великим виробником нової країни. Хмелеплантації були закладені тут в районі Медісон в 1808 році. Спочатку, врожаї були незначними, в порівнянні з англійським імпортом і продавались всього за 12 центів за фунт. Але серія неврожаїв у Англії 1822 року та відкриття нового судохідного каналу Ері в 1825 році, відкрило можливість транспортування хмелесировини на захід і на захід, збільшила попит на Американський хміль як в середині країни, так і за її межами. Незабаром пивовари в штатах Огайо, Мічиган, Індіана та Іллінойс вимагали та отримували хмелесировину саме зі штату Нью-Йорк. У 1859 році сім-восьмих хмелю країни були зібрані в штаті Нью-Йорк. Збільшення площ хмелю призвело до розвитку технологій, а також, будівництва першого заводу по переробці хмелю в 1871 році.

Каліфорнія почала вирощувати хміль  в 1857 р., коли там оселились виробники хмелю з Вермонту. Вісконсін почав вирощування хмелю з 1860-х років. На Західному узбережжі, першим виробником хмелю став штат Вашингтон, який зібрав свій перший урожай в 1866 році, і штат Орегон, який став відомим як ринок хмелю в 1880 році.

На той час американська пивоварна промисловість використовувала 30 мільйонів фунтів хмелю в рік. Більшість зібраного хмелю виросло всередині країни, з яких половина в штаті Нью-Йорк, який продовжував лідирувати в хмелеіндустрії, завдяки ідеальному розташуванню для більшості східних великих пивоварних заводів.

Але шкідники та хвороби часто знищували урожай, і штат Нью-Йорк став поступово втрачати свою перевагу. Як і в Англії, ціна на хміль дуже коливалась. При середній ціні 15 центів за фунт, ціна могла впасти до цента або піднятись до долара.

Перехід на Захід.

Поступово, хміль західних виробників, особливо зі штатів Каліфорнія і Орегон, набирав популярність. Пивовари зі сходу слухали доповіді виробників хмелю з західних штатів, про умови вирощування хмелю (з великою кількістю ранніх опадів в поєднанні з теплим літнім сонцем), ідеальні умови вирощування без шкідників і хвороб та зростаючої якості хмелю.

Але зрушення на захід не було раптовим. У 1903 році штат Нью-Йорк все ще залишався лідером з виробництва хмелесировини, в той час як Вашингтон, Орегон і Каліфорнія були названі як «дуже важливі для пивоварів в Америці та Англії». На міжнародному рівні Німеччина все ще була найбільшим виробником хмелю з будь-якої нації та її імпорт хмелю в Сполучені Штати для спеціальних сортів пива був дуже великим, краще німецького ароматичного хмелю тоді небуло.

У роки з 1903 по 1914, до початку дії «Сухого Закону», американські пивовари імпортували 30 мільйонів фунтів хмелю щороку, в основному з Німеччини, а американські виробники експортували выд десяти до двадцяти мільйонів фунтів хмелепродукції, в основному в Англію і Канаду.

Після скасування дії «Сухого Закону» в 1933 році, хмелепромисловість в штаті Нью-Йорк продовжувала занепадати, хоча хміль все ще вирощувався та збирався до 1950-х років. Сьогодні США посідає друге місце після Німеччини у виробництві хмелю, яке в основному зосереджено в штаті Вашингтон.

Але на початок 1800-х років вирощування хмелю почало скорочуватись у північних штатах. Нью-Йорк, з кращими грунтами та близьким розташування до великих населених пунктів, став головним центром вирощування хмелю в регіоні. До 1880 року в Нью-Йорку вирощувавблизько 21 млн фунтів хмелю в рік. Незабаром після цього, однак, виробництво хмелю в цьому регіоні почало знижуватися. Початком цього став спалах борошнистої роси у 1909 році, хоча фунгіциди на основі сірки взяли хворобу під контроль. Проте другий спалах хвороби наприкінці 1920-х років спустошив східний регіон вирощування хмелю.

Тоді вже основне виробництво хмелю в перейшло в Північно-Захдний Тихоокеанський регіон (ПЗТР). Вирощування хмелю в ПЗТР розпочалось в 1850-х роках, і поступово штати Орегон і Каліфорнія почали вирощувати більше хмелю, ніж у штаті Нью-Йорк. Борошниста роса не була відома у регіоні, а несправжня борошниста роса,не становила загрози для врожаю. Західним фермерам допомогло будівництво транс-континентальної залізниці, вона дозволила їм перевозити свій хміль до пивоварних заводів в середньому заході і на сході. Під забороною при «Сухому Законі» був експорт хмелю. Коли заборона була знята в 1933 році, площі хмелю почали різко збільшуватись. Орегон, Вашингтон і Каліфорнія відігравали провідну роль у виробництві хмелю. Айдахо приєдналось до трійці в 1950-х. Після Другої світової війни, США були найбільшим хмелевиробником в світі, і більша частка йшла на експорт. Сьогодні більшість хмелю вирощуються для внутрішньохїпивоварної галузі, хоча близько 12 млн. тонн хмелю як і раніше експортується.

Площі збільшувались поступово на протязі наступного десятиліття і як тільки залізниця досягла долини Якіма, майбутній успіх хмелевиробників був майже гарантован. У 1886 році основні хмелеферми були в долині Атанум Крик. На початку 1890-х років почали з’являтись ферми у долині Якіма. У районі, відомому своїми гарячим, сухим літо і рясною іригацією, культура процвітала.

Дефіцит сировини у світі дав додатковий ефект до стимулювання імпорту в інші країни, і в американській промисловості хмелевиробництво виросло в середині 1880-х років. Міста Топпеніш та Моксі стали основними центрами виробництва хмелю, якими залишаються і по сьогоднішній день. Виробництво стійко зростало від 457 га у 1920 році до 12900 га сьогодні. Після Першої Світової Війни, експорт вимагав нових площ хмелю, що дозволило б виробникам Північно-Тихоокеанському Регіону домінувати на ринку. У 1940-і роки відбувався перехід з ручного збирання до використання моторизованих портативних машин. Пізніше стали транспортувати зрізані стебла до стаціонарних комбайнів і сушарок. Долина Якіма поступово нарощувала виробництво хмелесировини і на даний час виробляє майже 70%.