Чому я пішов з засідання в клубі кабміну

Я більше не ходитиму на засідання «ради голів громадських рад». Сумління й гідність не велять виконувати роль масовки в ідилічній картині єднання «правітєльства с гражданскім общєством».

Спершу – необхідна передмова. Вже близько року я є головою громадської ради при держінформнауки. На цю посаду мене як представника однієї з громадських організацій, що діє в цьому секторі, обрали колеги, делеговані двома десятками інших аналогічних організацій.

У громадських рад немає владних повноважень. Але там, де вони активні (і де керівництво відповідного державного органу демонструє бодай якусь готовність до співпраці), у них є можливість взяти участь в обговоренні проектів майбутніх законів, постанов і наказів. Звісно, не політичних (влада вичерпно показала ставлення до думки громадськості з ключових політичних питань під час ухвалення сумнозвісного мовного закону Ківалова-Колесніченка). Але тих, які впливають на поточну ситуацію в конкретних секторах. І тому я не вважав час, присвячений роботі в громадській раді, витраченим намарне.

30 серпня мене як голову громадської ради при держінформнауки запросили в клуб кабінету міністрів на перше засідання «ради голів громадських рад». Тут я довідався, що уряд створює ще й такий консультативно-дорадчий орган. І що його головою вже призначено Ю.А.Авксентьєва, заступника керівника секретаріату кабінету міністрів. Юрій Анатолійович привітав нас від імені «Нікалая Янавіча»  і побажав успіхів у дальшому зміцненні зв’язків «правітєльства з гражданскім общєством». Закликав уникати політичних питань і займатися тим, «что валнуєт людєй». Потім надав слово працівниці секретаріату, аби та розтлумачила присутнім положення регламенту.

Відчувалося: молода жінка звикла готувати документи українською мовою. Але піти всупереч начальникові вона не могла, отже, на ходу перекладала, часто припускаючись у своїй російській кричущих українізмів, особливо в частині юридичних термінів.

Коли було надано можливість «ставіть вапроси», я не витримав. Ні, я не запитав про щось каверзне. Але своє суто технічне й регламентне запитання я сформулював польською – однією з тих 18 мов, якими закон Ківалова-Колесніченка дозволяє мені як громадянинові звертатися до чиновника. Проте Ю.А.Авксентьєв негайно урвав мене, запропонувавши «гаваріть па рускі ілі па украінскі». Ніякі відсилання до положень владою таки проштовхнутого закону не допомогли.

Потому Юрій Анатолійович поставив на голосування питання: «кто за то, чтоби у нас на общєствєнном савєтє гаварілі па-рускі ілі па украінскі?» Хоча голова громадської ради при МЗС Ігор Жданов запропонував альтернативний варіант – усі говорять хто як хоче, але голова веде засідання таки українською, - сформована з «перевірених людей» більшість підтримала голову. Не помогли й відсилання до ніким не скасованої досі статті 10 Конституції й до того ж таки закону Ківалова-Колесніченка, - адже Київрада поки не ухвалювала рішення про регіональний статус російської на території Києва й чиновник високого рангу Ю.А.Авксентьєв під будь-яким оглядом таки мусить користуватися державною мовою.

До речі, цю мову Юрій Анатолійович непогано знає (принаймні одну фразу на підтвердження цього він так цілком пристойно скомпонував). Але з певних причин принципово не використовує – навіть відповідаючи тим, хто звертається до нього по-українському.

І цим сьогоднішня ситуація принципово відрізняється від того, що було ще нещодавно. Адже в Кабміні завжди було доволі людей, які говорили по-російському. Але вони української в силу різних причин просто не знали (чи знали погано).

А ось знати добре, але принципово не вживати (підкреслюючи тим власне ставлення і до державної мови, і до її носіїв, і, слід думати, до самої держави) – це вже віяння новітніх часів. Тих часів, коли керівниця іншого державного органу, Українського центру оцінювання якості освіти, доктор філологічних наук Ірина Зайцева може публічно тішитися, що кошти, зекономлені від скасування українських перекладів на телебаченні, можна буде витратити на утвердження російської в школах і на переучування нею викладачів технічних дисциплін…

Подивившись на дійство в залі клубу кабміну, я вирішив, що далі мені тут робити нічого, адже на мене чекають мої фізичні формули. І тихо вийшов. Саме вчасно, аби не потрапити в телекамери, які почали масово прибувати, щоб зафіксувати виступ голови Держземагентства С.М.Тищенка зі звітом про колосальні успіхи уряду на цій ниві. Звісно, цей виступ прозвучав теж російською. Чи, точніше, тією мовою, яку київські чиновники донецького походження не зовсім слушно вважають російською.

Я більше не ходитиму на засідання «ради голів громадських рад». Сумління й гідність не велять виконувати роль масовки в ідилічній картині єднання «правітєльства с гражданскім общєством». А ось у громадській раді при держнауки працюватиму. Принаймні, поки колегам не почнуть наполегливо натякати, що їхній голова має посідати з певних питань гнучкішу позицію…

 Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, голова громадської ради при державному агентстві з питань науки, інновацій та інформатизації, віце-президент Академії наук вищої школи України