Безпека держави крізь призму особливостей суч-го етапу цивілізаційного розвитку

... в майбутньому основним джерелом конфліктів буде не ідеологія і не економіка, джерела конфліктів будуть визначатися культурою... С.Гантінгтон

Як приклад. Багато хто очікував, що глобальна фінансово-економічна криза 2008 р., крім значних змін у структурі світової економіки, спровокує й суттєві зміни в глобальному балансі сил у військово- політичному вимірі. Звичайно, експерти розходилися в оцінках щодо їх інтенсивності та часових параметрів. Зокрема, відкритим залишалося питання, які країни перш за все будуть втягнуті в цей процес, які зміни відбудуться у балансі сукупної могутності гло­бальних гравців. Але те, що вказана криза істотно вплине на міжнародну стабільність і національну безпеку більшості країн світу, не викликало сумніву.

Дійсно, в кінці 2010 р., коли деякі аналітики стверджували, що економічна криза згасає, а інші, що варто очікувати «другої» її хвилі, у багатьох країнах нагромаджувався потужний протестний потенціал. Він мав різні джерела, рушійні сили, сценарії розвитку тощо. Але в усіх випадках під загрозою опинялася внутрішньопо­літична безпека і регіональна стабільність.

На початку 2011 р. світ здригнувся від народних хвилювань, які почалися в Тунісі, перекинулися в Єгипет, а потім до Лівії, Сирії, Ємену та в інші країни Близького Сходу та Північної Афри­ки. Далі протестні хвилювання почали захоплювати країни-члени ЄС, перекинулися в США, а в кінці 2011 р. і в Російську Федера­цію. Багато хто вважає, що головною причиною протестних на­строїв є відсутність демократичних інститутів і традицій. Ця теза, сформована «аксакалами» демократії, тисячократно повторюється різношерстою армією «незалежних» експертів в ЗМІ, у тому числі в Україні. Масові протести, що призвели до кровопролиття та па­діння урядів у Тунісі, Єгипті, громадянської війни в Лівії і фактично в Сирії, ще можна якось цим пояснити. Але як бути з краї­нами-членами ЄС і США, що пізнали, так би мовити, всі таїнства і премудрості демократії? Тут протестні настрої вивели на вулиці також сотні тисяч людей і в деяких країнах трансформувалися у відкриті погроми та безпорядки, наприклад, у Великобританії.

Мабуть причини того, що сьогодні величезні за площею і чисельністю населення регіони і країни «закипають» проти існу­ючого порядку речей полягають не тільки в архаїчності деяких режимів та відсутності елементарних основ демократії. Одна з них на поверхні. Це нездатність ліберальної економіки, яка традицій­но обертається довкола інтересів приватного інтересу (підприєм­ця), розв’язувати все більш складні соціально-економічні проблеми публічного характеру. Мільйони людей обурені і бунтують проти того, що відсоток населення захопив переважну частину світових багатств, що незважаючи на світові фінансово-економічні кризи статки вказаної частини людства невпинно зростають, а всі інші зубожіють. Тобто протестні настрої мають чітко виражену со­ціальну складову, з якою не «товаришує» ліберальна економіка.

Раніше уряди провідних країн соціально-економічні пробле­ми свого населення більш-менш успішно вирішували головним чином за рахунок ресурсів інших країн (матеріальних, людських та інших), а в останні два десятиріччя і за рахунок розграбованого місцевою елітою потенціалу пострадянських країн. Проте зрос­тання національної самосвідомості, глобальної відкритості світу, загострення дефіциту ресурсів значно ускладнило розв’язання цієї проблеми.

Певною мірою, на нашу думку, спорадичні військові конф­лікти, що виникають впродовж останнього десятиріччя і які впер­ше по-справжньому загрожують виникненню глобального конф­лікту (війни), фінансово-економічні кризи та рецесії і, насамкі­нець, платіжно-кредитна криза в ЄС, яка поставила Союз на межу розвалу, це: підтверджують.

Так, відомо, що в останнє десятиріччя експерти зважували аргументи за і проти того, коли ж ЄС з політичного карлика пере­твориться на глобального політичного гравця. Але вищезгадані обставини та інші чинники призвели до того, що друга половина 2011 р. пройшла під прапором пошуку системних рішень як вря­тувати євро, а з ним і сам Союз. Розпочався 2012 р. в Європі зі зростання нротестних настроїв у Греції, Румунії, суперечливих заяв представників ЄС і песимістичних оцінок щодо успіху швидкого розв’язання кризи в Європі.     Заяви лідерів найсильніших економік єврозони сповнені тривоги. «Європа може бути зметена кризою», — попереджає Н.Саркозі. З ними солідарні багато експертів. Зокре­ма, Дж.Сорос вважає, що якщо євро не витримає, це призведе до розпаду ЄЄ і що це буде катастрофою для глобальної фінансової системи. Все більш очевидно — ця проблема довжиною не в один- два роки, оскільки боргова криза продовжує залишатися реаль­ною загрозою для ринків.

Як свідчить історичний досвід, наслідком економічних криз завжди був запуск механізмів перезавантаження взаємин між про­відними гравцями світової політики. Виникає бажання актуалізу­вати розв’язання тих чи інших проблем, що мають місце у відно­синах між ними. Природно, це бажання реалізується з прицілом на реалізацію передусім власних національних інтересів. І тут в повний зріст постає питання — як розв’язати ці проблеми з най­меншими втратами для безпеки держави? Йдеться насамперед про те, як:

На наш погляд, з кожним роком ці проблеми стає все важче вирішувати навіть провідним країнам світу. Все більш очевидна глобальна системна криза в розвитку сучасної цивілізації. Зокре­ма, чимало експертів вважає, що вона перебуває на грані соціаль­ного дефолту, а відтак необхідна системна перебудова фундамен­тальних основ та переорієнтація векторів розвитку політичних, економічних, соціальних і духовних процесів світової цивілізації.

Принципово важливо, що вказана перебудова має здійсню­ватися в умовах все більш жорстких ресурсних військово-політичних і екологічних обмежень. Вони роблять середовище розвитку держав і відносин між ними більш агресивним. Наслідком цього стали додаткові труднощі у пошуку оптимального вирішення рівняння сталого розвитку світового співтовариства, а отже, й між­народної безпеки. При цьому зазначені обмеження можливостей стійкого розвитку світової цивілізації знаходять своє відображення не тільки в економічній, політичній, культурній (духовній) та со­ціальній сферах. Вони по-новому висвітлили важливість практич­ної реалізації головної системоутворюючої функції держави, а саме — забезпечення реалізації публічного інтересу в усіх його вимірах, а відтак її роль як визначального інструменту у забезпеченні міжна­родної та національної безпеки. Тут доречно згадати С.Гантінгтона, який свого часу стверджував, що в майбутньому основним джерелом конфліктів буде не ідеологія і не економіка, що джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Тому, на його думку, найбільші конфлікти будуть розгортатися між націями і групами країн, що належать до різних культур (цивілізацій). Зазначена куль­тура визначає політичні та соціально-економічні стратегії країн — провідних представників світових цивілізацій, які в цілому мож­на назвати стратегіями забезпечення сталого розвитку тієї чи іншої цивілізації і забезпечення її глобальної безпеки.

Дійсно, ні для кого не секрет, що сьогодні мають місце такі домінуючі і конкуруючі між собою політичні, економічні та со­ціальні стратегії, в основі яких лежать насамперед культурно-цивілізаційні компоненти, а саме [1]:

Можна також говорити і про наявність ісламської стратегії. Вона проявляється в різних іпостасях: від глобальної популяри­зації релігійних цінностей ісламу в різних сферах життєдіяльності (на жаль, не рідко з використанням насильницьких засобів) до прагнення оволодіти сучасними ракетними технологіями і ядер­ною зброєю для отримання відповідного інструменту впливу на світову політику.

Принципова особливість ісламської стратегії — відсутність чітко виражених центрів ідеологічної, військово-політичної та економічної сили. Спроби їх формування жорстоко придушуються в зародку провідними країнами-представниками інших цивілізацій (з використанням військової сили, шляхом проведення різноманіт­них підривних операцій, ембарго тощо). Тобто прагнення тієї чи іншої мусульманської країни стати таким центром (військово-по­літичним, економічним, ідеологічним) наштовхуються на потуж­ну протидію зі сторони глобальних гравців, які представляють інте­реси інших цивілізацій, а також мусульманських країн, які, з тих чи інших міркувань, ідуть у фарватері політики вказаних гравців. Тому ісламська стратегія значною мірою є різновекторною.

В кінцевому підсумку кожна держава вимушена обирати напрям свого політичного та соціально-економічного розвитку в руслі тієї чи іншої стратегії, які досить жорстко конкурують. Ре­зультати реалізації вказаних стратегій постійно і відносно до­сить швидко змінюють баланс національних та наднаціональних суверенітетів, світовий баланс сил, насамперед, економічний і військовий.

Ці зміни в умовах згаданих ресурсних, військово-політичних та екологічних обмежень, зростання соціокультурної, політич­ної та економічної взаємозалежності між націями і державами, що належать до різних цивілізацій, породили додаткові невідомі (не­визначеності) в глобальному рівнянні сталого розвитку світового співтовариства та міжнародної безпеки.

Умовно ці невідомі можна представити у вигляді запитань, на які світова спільнота поки що не змогла дати однозначної відповіді, а саме [2; 3]:

Не потрібно також забувати, що світ стоїть на порозі продоволь­чої кризи, а також реальної загрози пандемії світового масштабу ^[3].

Не важко бачити, що вказані невизначеності та їх можливі наслідки в переважній своїй більшості мають економічну і со­ціальну природу.

Не менш важливим є і те, що для багатьох сучасних військо­вих конфліктів стає все важче визначити сторони військового про­тистояння і тип самого конфлікту (громадянська війна, зовнішня агресія, миротворча чи контртерористична операція, гуманітарна інтервенція і т.ін.). Тому певні правові норми щодо використання військової сили все частіше ставляться під сумнів міжнародним співтовариством. Часто ці норми не сприяють стримуванню, обме­женню масштабів і жорстокості військових конфлікгів, дозволяють прямо чи опосередковано втручатися у внутрішні справи суверен­них держав, включаючи пряму військову агресію. Війна в 2003 р. проти Іраку, недавні події в Лівії, а зараз у Сирії — яскраве тому підтвердження.

Перераховані вище фактори, що впливають на міжнародну стабільність і безпеку держав сьогодні, дозволяють констатувати, що загроза глобального військового конфлікту зростає. Деякі навіть стверджують, що фундамент реальної глобальної військоеюї за­грози близький до завершальної стадії його формування.

Зокрема, загроза розпаду трансатлантичної фінансової си­стеми залишається цілком реальною. Головна зброя США долар, стає все менш ефективним. Починаючи з 2009 р. державний борг США перевищив 15 трлн дол. і безперервно зростає. У той же час Президент США Б.Обама, виступаючи в грудні минулого року в

Пентагоні з тезами нової військової стратегії США, заявив, що «світ має знати: США не мають наміру втрачати свою перевагу», а серед стратегічних супротивників традиційно виділив не тільки Іран, а й Китай, який є одним із кредиторів США.

Серед старих і нових членів НАТО є досить різні погляди щодо інтенсивності набраних темпів розгортання елементів аме­риканської ПРО в Європі та необхідного ступеня узгодження цьо­го процесу з Російською Федерацією, яка у відповідь приймає адек­ватні заходи. Це може призвести до кризи у відносинах між США та Російською Федерацією (В.Путін нещодавно заявив, що якщо США продовжать створення в Європі власної’ ПРО, то між Росією і Америкою виникне серйозний конфлікт, імовірність якого, на його думку, дуже висока).

Триває гостра криза щодо вирішення проблеми «ядерної тематики» Ірану і набирає темпів гонка озброєнь між глобальни­ми гравцями, перш за все між США, Росією, Китаєм. У цьому процесі активізувала свої зусилля Індія. Напруженою залишається ситуація у Пакистані, який володіє ядерною зброєю.

В кінцевому підсумку, не може бути ніяких сумнівів, що якщо екологічні, соціальні, економічні, політичні та культурні системи не будуть гармонізовані, тотальна соціальна нерівність і напруга стане головною рушійною силою безпорядків і хаосу, які невбла­ганно охоплять величезні території як за площею, так і за насе­ленням. Традиційні жорсткі державні та міжнародні інститути влади з цим не впораються. Події в країнах Північної Африки в 2011 р. яскраве тому підтвердження.

У зв’язку з цим є всі підстави погодитися з тими, хто ствер­джує, що насамперед необхідно посилення державного регу­лювання кредитно-фінансової та податково-бюджетної систем, зменшення нерівності та прірви між бідними і багатими, що со­ціальні обмеження практики лібералізму стали заважати розвит­ку людського суспільства: нерівність не неминуче і терпиме зло на шляху до багатства. Це головна причина соціальної дезінте­грації та політичної дестабілізації.

Підіб’ємо підсумки.

Зусилля світової спільноти повинні бути сконцентровані на реалізації єдино прийнятної в сучасних умовах тези: «до безпеки — через співпрацю». Ці зусилля мають нейтралізувати будь-які ме­ханізми і спроби конфронтації між державами, якими б життєво важливими національними інтересами в політичній та економічній сфері вони не виправдовувалися і не прикривалися.

 ^[1] Колишній директор-розпорядник МВФ Домінік Стросс-Кан у 2011 р. заявив, що необхідний перехід від фінансової глобалізації до товарної. Проте в цьому випадку роль держав, що володіють ресурсами, зросте. Але чи погодиться  з цим країна, що володіє головною зброєю фінансової глобалізації «доларом». Чи не призведе це до ще більшого загострення боротьби за ресурси?

^[4] Багато хто вважає, що на тлі інтенсивної урбанізації, масової міграції населення, неефективності системи охорони здоров’я, все більш проявляючої себе тенденції прискорення виникнення все нових, мало вивчених наукою вірусів, виникнення зазначеної пандемії вселенського масштабу, це лише питання часу.

Список використаних джерел

1. Левашов В. К. Світова економічна криза і сталий розпиток / В. К. Левашов // СОЦИС. — 2011. — № 11 (331). — С. 3-13.

2. Росія і світ в 2020 році: доп. Нац. розвщ. ради США »Конту­ри світового майбутнього». — М. : Європа, 2005. — 222 с.

3. Шульце Петер В. Загрози європейської безпеки і повернен­ня Росії як значимої фігури європейської та міжнародної політики / Петер В. Шульце // Укр. аналіт. — 2008. — № 1 (31). — С. 34-46.