Російська Федерація як учасник глобальної геополіт-ої гри: сучас-ть та майбутнє

Цитовані вище твердження звучать некоректно, недиплома­тично, навіть вороже. Їх підтекст синонімічно можна, виразити й так: Росія — вічний ворог західної цивілізації; ця країна має бути або трансформована до вигляду новітньої колонії, або взагалі зник­нути з політичної карти світу.

Саме тому у багатьох мас-медіа геополітичної тематики вка­зується, що стосовно РФ цілеспрямовано реалізуються директива Ради національної безпеки США 20/1 від 18 серпня 1948 р. та так званий Гарвардський проект. Їх ключові положення є наступни­ми: Росія мас стати сировинним придатком Заходу. Високотехно- логічні галузі у ній повинні бути знищені. Село мусить бути зруй­новано, а росіяни мають годуватися іноземним непотребом. Росія­ни не повинні розуміти, що з ними діється. Задля цього необхідно зруйнувати систему освіти, науку, культуру. Не менш важливо на­садити пияцтво, паління тютюну, наркоманію.

Намічені заходи з різною мірою успішності вже викону­ються. Як саркастично зазначив один з російських експертів, «на­ших дітей і внуків за планами Заходу чекає доля американських індіанців». Окремі російські ЗМІ з тривогою передбачають, що «до 2015,2030 або 2050 року країна розвалиться на 6-8 самостійних держав зі своїми валютами, дипломатами і бюджетами».

У 90-х pp. XX ст. такий сценарій розчленування Росії фактич­но почав втілюватися у життя. Він логічно продовжував «геополі- тичне доміно», коли послідовно не стало Союзу Радянських Со­ціалістичних Республік, Чехословацької Соціалістичної Республі­ки, Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, світової системи соціалізму в цілому. Наступною мала стати Російська Фе­дерація, дві республіки якої — Чеченська й Татарська — відкрию заявили про вихід зі складу РФ. Проте так не сталося. Росія кате­горично не погодилась на ліквідацію. Антиросійські західні пла­ни вимушено перенесені на майбутнє.

У 2004 р. наприкінці першого терміну перебування на по­саді глави Російської держави її тогочасний Президент В.Путін у посланні до Державної думи наголосив: «Протягом усієї нашої історії Росія та її громадяни здійснювали і здійснюють воістину історичний подвиг. Утримання держави на великому просторі, збереження унікального простору, збереження унікальної спільно­ти народів при сильних позиціях країни у світі — все це не тільки величезний труд. Це ще й величезні жертви, втрати нашого народу. Саме та кий тисячолітній історичний шлях Росії. Такий спосіб відтво­рення її як сильної країни. І ми не маємо права забувати про це».

За цими сповненими внутрішньої напруги словами прочи­тується кілька важливих тез. Перше: Росія категорично не згодна з перспективою її розчленування та історичної смерті. Друге: Ро­сія переходить до рішучих дій з метою збереження своєї держав­ності у новому тисячолітті, якщо навіть їй доведеться діяти неде­мократично й жорстко. Третє: завершено і закрито єльцинську еру, коли Росія «не здобувала, а втрачала».

12.05.2009 р. Росія отримала нову Стратегію національної безпеки. У документ і підкреслюється: «В цілому сформовані пе­редумови для надійного запобігання внутрішнім і зовнішнім за­грозам національній безпеці, динамічного розвитку і перетворен­ня Російської Федерації в одну з лідируючих держав за рівнем тех­нічного прогресу, якістю життя населення, впливом на світові про­цеси. І ще: «Російська Федерація володіє достатнім потенціалом для того, щоб розраховувати на створення у середньостроковій перспективі умов для її закріплення в переліку держав-лідерів у світовій економіці на основі ефективної участі у світовому поділі праці, підвищення глобальної конкурентоспроможності національ­ного господарства, оборонного потенціалу, рівня державної і гро­мадської безпеки».

Подібні наміри опираються на сукупність державних доку­ментів, які покликані забезпечити відновлення глобальних геопо- літичних впливів РФ. Зокрема, це: Концепція довгострокового со­ціально-економічного розвитку РФ на період до 2020 p.; Концепція зовнішньої політики РФ до 2020 р.; Стратегія національної безпеки РФ до 2020 p.; Основи державної політики РФ в Арктиці до 2020 р. і на подальшу перспективу; Морська доктрина РФ до 2020 р.; Стра­тегія розбудови і розвитку Збройних Сил РФ до 2020 р. …

Не дивно, що геополітичний лексикон сучасної Росії на рівні державних документів поповнився словосполученням «лідирую­ча держава» («держава-лідер»). Знаючи з історії здатність Росії до короткотермінової мобілізації, яка іноді навіть не має логічного пояснення, слід очікувати принаймні часткового успіху Кремля.

Це матиме неабияке значення для десятків країн світу, особливо тих, що розміщені поряд.

Якщо узагальнити, то Росія нарощує комплекс економічних, політичних, військових, духовно-культурних та ін. перетворень, метою яких є відновлення регіонального та світового впливу Ро­сійської держави. Про це трохи докладніше.

Протягом років президентства та прем’єрства В. Путіна (2000- 2012 pp.) відбулось серйозне зміцнення позицій Кремля. Завдяки позитивним зрушенням в ресурсно-видобувній економіці, зміні стилю державного управління, посиленню уваги до Воєнної орга­нізації держави, а також реставрації великодержавницької ідео­логії, Росія стала більш організованою регіональною і світовою потугою. Це вже дозволило Москві істотно посилити вплив своєї країни на регіональні та глобальні процеси.

Певною мірою завершено внутрішньополітичні перетворен­ня, що здійснюються на основі «суверенної демократії», яка на Заході сприймається як антидемократія.

Зокрема, в результаті Думських виборів 2007 р. в Росії за­кріпилася політична система з домінуючою партією — «Єдиною Росією». Ця партія має у своєму розпорядженні кваліфіковану більшість, достатню для ухвалення будь-яких парламентських рішень без урахування думки опозиції.

Внесено поправки у Конституцію РФ, які перетворюють російського Президента на політика, наділеного величезними по­вноваженнями.

Реставровано традиції російської централізованої держави. На практиці це означало «відновлення» кремлівської влади над усіма федеральними суб’єктами, насамперед тими, де спостеріга­лися відцентрові настрої. Йдеться не лише про Чечню й Татар­стан, але й Дагестан, Інгушетію, Кабардино-Балкарію, Карачає- во-Черкесію, Північну Осетію, Тиву…

Ліквідовано очільників «чеченського сепаратизму». У різний час загинули Джохар Дудаев, Салман Радуєв, Зелімхан Яндарбієв, Арбі Бараєв, Аслан Масхадов… Вважається, що Герой Росії, генерал Рамзан Кадиров впевнено тримає владу у своїх руках. Так само вва­жається, що Північний Кавказ надійно «реінтегровано» у державни­цьке тіло РФ, а безлад 90-х більше не повториться. Непрямим свідчен­ням цього є плани проведення зимової Олімпіади 2014 р. у Сочі.

Пробуджено до життя Воєнну організацію Російської дер­жави. Краще фінансуються Збройні Сили, ФСБ, МВС, МНС, Фе­деральна прикордонна служба та інші силові структури. Вважа­ється, що боєздатність російської армії підвищилася, а плани її масштабного технічного переоснащення уважно вивчаються в за­кордонних аналітичних центрах.

З легкої руки А. Чубайса термін «газова імперія» втратив озна­ки метафоричності, перетворившись у реальність. Відтепер свої газові поставки Росія зумовлює політичними побажаннями. Транс­національна корпорація «Газпром» має всі підстави написати на своєму прапорі «Газ — це зброя». Низка європейських країн, у тому числі Україна, на собі відчула, що таке «газові домовленості», «га­зовий тиск», «газовий диктат» і навіть «газова війна».

Визначено «правила гри’ з російськими олігархами, які ста­ли надзвичайно впливовою суспільною силою капіталістичної Росії. Вщент зруйновано феномен «семибанкірщини» — здатності російського олігархату визначати результат президентських ви­борів у цій країні. Якщо у 1996 р. Б.Березовському, М.Ходорков- ському, М.Фрідману, П.Авену, В.Гусинському, В.Потаніну, О.Смо- ленському, В.Виноградову, В.Малкіну вдалося забезпечити пере­могу Б. Єльцина на виборах, то вже у 2004 р. такого бути не могло. Не може бути й зараз, оскільки М.Ходорковський ув’язнений, Б.Бе- резовський та В.Гусинський перебувають за кордоном… Решта зрозуміли безперспективність політичного протистояння з Крем­лем та зосередились насамперед на бізнесових питаннях.

Російські перетворення не вичерпуються суто адміністра­тивними та економічними нововведеннями. До них необхідно до­дати потужний духовний супровід. Зокрема, у РФ сформовано нову ідеологію державного патріотизму, у якій на рівних поєднані «дво­головий орел та червона зірка». У нагородну систему Росії одно­часно входять ордени Андрія Первозванного та Червоної Зірки. Подібна комбінація — самодержавство та радянська влада — раніше була немислимою. Зараз вона сприймається цілком органічно.

13 березня 1995 р. прийнято федеральний закон «О днях во­инской славы: (победных днях) России». У законі вказано на 15 битв, «які відіграли вирішальну роль в історії Росії» та з яких має виро­стати її сучасне самовідчуття держави-переможниці. Перша бит­ва, вказана у законі, це 18 квітня 1242 р. — День перемоги руських воїнів князя Олександра Невського над німецькими лицарями на Чудському озері (Льодове побоїще). Остання битва — 9 травня 1945 р. — День перемоги радянського народу у Великій вітчизняній війні 1941-1945 pp. Як видно, Росія з легкістю оперує цілими істо- ричними пластами, маючи за головне показати свою незламність духу та невмирущість.

Знято художні фільми, в яких служіння Росії у складі дер­жавної силової структури підняте до рівня вищої людської чесно­ти. Показовим є фільморяд останнього часу: 2005 р. — «9 рота», «Турецкий гамбит», «Статский советник», «Первый после бога»; 2007 р. — «1612″, «Слуга государев»; 2008 р. — «Господа офицеры: спасти императора», «Александр. Невская битва», «Адмиралъ». Бюджет останнього — 20 млн дол. — приблизно відповідає видаткам Голлівуда на масштабні історичні кінокартини.

У 2009 р. світ побачив кінокартину «Царь», вихід якої «випад­ково» збігся з пропозицією реставрації інституту самодержавства в Росії XXI ст. Поки що такі наміри доволі неоднозначно сприймаються російським суспільством, проте… Свого часу Іспанії це вдалося. Мо­нархічні ідеї звучать у Болгарії та Румунії. Віднині і в Росії.

Аналізуючи останні російські фільми, неможливо не згада­ти «Предстояние» (2010 р.) та «Цитадель» (2011р.) Н.Міхалкова, де головною суспільно-політичною ареною РФ вкотре стає ратне поле з тим самим підтекстом: политі солдатською кров’ю окопи проростають новим життям. Росія відроджується. І ніяка зовніш­ня сила не здатна цьому завадити.

Відбулася суспільна реабілітація неоднозначного воєнно- політичного явища, що увійшло в російську історію під назвою «Білої гвардії”. У Москві у 2005р. перепоховано останки генерала А.Денікіна — головнокомандувача антибільшовицькими силами Півдня Росії під час громадянської війни 1918-1920 pp. Генерал помер у Сполучених Штатах, проте його воля виконана — його прах лежить на цвинтарі Донського монастиря в Москві. Ця знакова подія засвідчила поширення цінностей російського патріотизму на нових історичних фігур, які за попереднього політичного устрою були виключно антирадянськими (антидержавними).

Простір СНД окреслено як зону російських інтересів. З кож­ною державою Співдружності ведеться цілеспрямована робота з метою відновлення інтеграційних зв’язків з РФ, вищим проявом яких вважаєгься їх вступ до Митного Союзу та Єдиного Економіч­ного Простору. «Атакою» Москви на СНД можна пояснити наявну низьку результативність іншого пострадянського наддержавного об’єднання — ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), учас­ники якого наприкінці 90-х заявили рішучий протест неоімпер­ському відновленню Росії.

У дієздатному стані підтримується Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Білорусія, Вірменія, Казахстан. Кир­гизія, Таджикистан, Узбекистан, що входять у цю Організацію, вважаються воєнно-політичними союзниками Росії, здатними на вирішення окремих наддержавних завдань безпекового (оборон­ного) характеру.

На додаток до пострадянських союзників шукаються «да­лекі» геополітичні партнери. Одним з них стала Венесуела, відно­сини з якою розвиваються по висхідній.

Якщо згадати останні конституційні інновації, то слід вка­зати на збільшення терміну перебування Президента РФ на по­саді від 4 до 6 років. Дозволене російською Конституцією подво­єння нього терміну означає, що переможець президентських ви­борів 2012 р. має шанси очолювати цю країну до 2024 р. А це майже імператорські часові горизонти.

Проте в країні не все так благополучно. Впливова британ­ська «The Times» у серпні 2008 p., відразу після російсько-грузин­ської війни, застерегла: «Не дивлячись на все своє великодержав­не похваляння, Росія слабка і вразлива. Так, російські танки і літаки з легкістю розгромили молоду грузинську армію, але велика час­тина застосованого арсеналу була створена в роки «холодної війни», а багато військовослужбовців були призовниками. Кожен, хто ба­чив, як діє російська армія на Кавказі, знає, що на модернізацію буде потрібно ціле покоління. Тим часом Америка і її основні со­юзники по НАТО пішли на кілька десятиріч уперед в питаннях розвитку військових технологій і бойовому досвіді».

Усвідомлюючи значення силових структур, Росія приступи­ла до реалізації безпрецедентних програм розвитку своїх Збройних Сил та модернізації оборонно-промислового комплексу. Протягом 2012-2022 pp. на такі цілі буде виділено астрономічних 23 трлн руб. Фінансовими пріоритетами визнано: ядерні сили, повітряно-косміч­ну оборону, високоточну зброю та засоби боротьби з нею, системи зв’язку, розвідки і управління, радіоелектронної боротьби, безпілотні і роботизовані ударні комплекси, сучасну транспортну авіацію, си­стеми індивідуального захисту солдата на полі бою.

Передбачається, що у війська надійде більше 400 сучасних міжконтинентальних балістичних ракет наземного і морського базування, 8 ракетних підводних крейсерів стратегічного призна­чення, близько 20 багатоцільових підводних човнів, більше 50 бойових надводних кораблів, близько 100 космічних апаратів військового призначення, більше 600 сучасних літаків (включно з винищувачами п’ятого покоління), більше 2300 сучасних танків, близько 2000 самохідних артилерійських комплексів, а також більше 17000 одиниць автомобільної техніки.