На
минулому тижні білоцерківці мали змогу побувати на прем’єрі спектаклю
«Три хвилини на вбивство». Його поставлено за мотивами п’єси «Супниця»
французького драматурга, режисера Роберта Ламуре. Сама фігура Ламуре є
дуже непростою. Почавши свій життєвий шлях простим робітником, він зумів
стати знаменитим театральним діячем. Комедія становищ з елементами
фарсу «Супниця» у свій час (на початку 70-х років минулого століття)
стала одним із кращих спектаклів світу.
Дія розгортається неподалік від
Бордо, в старовинному маєтку, 60 гектарів якого зайняті під
виноградники. На них хижо позирає світовий капітал, виписаний у образі
могутньої корпорації «Дженерал моторс» (французи не люблять американців,
відчувається сум від втраченої імперії). Ціна питання - 300 мільйонів
франків, на які має види збанкрутілий племінник власниці маєтку. Але
тітонька відмовляється продавати землю. Тож вихід банкрут бачить лише
один – вбивство! Вам страшно? Напевно, ні. Адже це грайливі французи,
які навіть смерть обіграють так, що живота надірвати можна. На прем’єру
автор ішов, наче на дегустацію вин з берегів Гарони і Жиронди, приємно
терпких, з легкою мінеральністю і повним смаком. Натомість склалося
враження, ніби тобі підсунули пляшку коктейлю із виноградного соку та
спирту. Лише етикетка на пляшці гарна.
З
перших хвилин дії не полишає враження, ніби тебе обманули. Ні-ні, сцена
оформлена чудово, а костюми від Катерини Панчошак підібрано досить
вдало, як на задумані режисером образи. Хіба що на інспектора
кримінальної поліції треба було начепити зсунутого на потилицю капелюха з
прим’ятими полями, бо кашкет робив його якимось пролетарем із-за
Ла-Маншу.
Акторська гра
нарікань не викликала. Хоча чому Поль Дюбар говорив з картавістю, зовсім
несхожою на французький акцент? Тітонька вимовляє слова чітко, сім’я –
теж. Невже усі вони, крім мсьє Дюбара, емігранти?
У всі часи
«Супницю» рекомендували до сімейного перегляду, тож, напевно, не варто
втикатися сідничкам Жермени у пах Полю Дюбару. Ткнулися раз у «За двома
зайцями» та й досить. Це ж Франція, з її мистецтвом спокуси. Все має
бути легко і грайливо, без прямолінійності та однозначності. Теж саме я
сказав би про Брижиту Дюбар. Звичайно, чоловіки оцінили і гарні ніжки
акторки (а передні ряди ще й колір білизни), і її образ Лоліти. Та чи не
характеризується це все російським словом «пошлость»?
Жермена не шукає важких шляхів і діє напролом
На Брижит дорого глянути, але чи любо?
