Чому я піду голосувати

"Противсіхам" присвячується...

На минулих виборах президента України особливою популярністю користувалася  передвиборча технологія «проти всіх». Саме п’ятивідсоткова діяльність «противсіхів», підігріта словами ображеного на весь білий світ аматора бджільництва, посадила: нинішнього керівника країни – у найвище крісло, його запеклих опонентів – за грати. Нині такої відмітки немає, тож українцям Центру та Заходу вкладають у вуха інший «месидж» – усі політики однакові, як співав Сергій Шнуров «… с казламі нє іграю! Я вас нє вибіраю!». У пресі та у соцмережах дедалі частіше проскакує інформація про те, що нічого змінити не вийде, а тому не варто себе утруднювати і йти голосувати.

Але чи маємо ми право не піти на вибори? Звичайно, таке юридичне право у нас є. Більше того, на одному з круглих столів я почув думку одного з експертів, який проживає у Києві й однаково гнівається як на опозицію, так і на владу: «Я сьогодні обмежив би виборче право. Ввів би майновий чи освітній ценз. Мені набридла ситуація, коли «любімиє бабушкі» двічі продають Київ і готуються зробити це втретє. Я молодий, чому долю столиці, країни, мого майбутнього мають вирішувати люди, у яких прогресує маразм?» Хоча у його словах є частина правди, але вони пахнуть сегрегацією.

У більшості держав світу ті, хто має право голосу, мають також цілковите право і не скористатися цим голосом, тобто не проголосувати на виборах. Але натомість деякі держави (наприклад Австралія та окремі держави континентальної Європи) розглядають участь у голосуванні не тільки як право, а і як обов'язок виборця. За неучасть у виборах на громадян цих держав накладають штрафи чи інші санкції (в Австралії – 20 доларів).

Була б моя воля, я взяв би приклад з Австралії і запровадив подібну систему і у нас. Українці довгий час не мали національної держави, а відтак не виховали в собі відповідальності за долю країни. Тому двадцять один рік наша держава тупцює на місці, ми до цього часу можемо лише по-доброму заздрити, дивлячись на рівень життя наших сусідів, що є наслідком необдуманого вибору. Вибори є єдиною можливістю дати політичну (а потім і кримінальну) оцінку персонам та політичним силам, які не виправдали довіру виборця. Скажете, що це неможливо? А куди поділася колись всемогутня партія СДПУ(о)? На якій дачі пише мемуари, здавалося б, незмінний голова Верховної Ради Олександр Мороз? А скільки років на посту відміряли у 2004 році Віктору Ющенку? Для кого штовхає полум’яні промови Наталія Вітренко? Їхній відхід у політичне небуття був зумовлений голосуванням громадян України.

Сьогодні наше суспільство вкрай розчарувалося в органах державної влади. Складається враження, що Банковій вигідно ліпити з Верховної Ради образ «обителі зла» і повністю скомпрометувати законодавчу гілку влади. Згадаймо, що на початку 30-років минулого століття у такій же ситуації в культурній Німеччині владу здобув Гітлер. Так, наш парламент недосконалий, так, у ньому відбуваються бійки та лайка (зазвичай спровокована провладними силами), але необхідно йти й голосувати. Нинішнє покоління політиків геть не досконале і якісно нові політичні сили виникнуть лише з духовним оздоровленням українського народу і зростанням патріотизму.

Дехто кляне Петлюру і Грушевського за бездіяльність, інші, через століття, вказують на помилки Хмельницькому, треті осуджують народ, який не повірив Виговському. І все це не відриваючи «п’ятої» точки від канапи чи пальців від клавіатури. Я піду голосувати, бо не хочу вклонятися політичним ляльководам. Я піду голосувати, бо вважаю неправильним, коли колишній директор автобази керує країною радянським методом «тика». Я піду на вибори, що б там не говорили в маршрутках, за столиками кав’ярень, з екранів телевізорів. Бо я не хочу, щоб через кілька років мій, сьогодні малий, син задавав мені питання, чому так паскудно живе величезна країна у центрі Європи і що я зробив для його щастя…