Книжка із гіркуватим післясмаком

У книзі Бориса Моріана - пристрасть полум’яного часу. І, власне, ця сама «пристрасть», злегка скута рамками обов’язкової документальності, западає в душу.

Его строка заветная жива:
«Пишите честно -
Как перед расстрелом.
Жизнь оправдает
Честные слова».

 А.Жигулин

Кожна книжка має свою особливу енергетику. Наче донорська кров, тече ця енергетика від серця автора до серця читача й у зворотній бік (систола й діастола), передаючи у своєму плині переживання й думки, відбиті на сторінках.

 У книзі Бориса Моріана - пристрасть полум’яного часу. І, власне, ця сама «пристрасть», злегка скута рамками обов’язкової документальності, западає в душу. Прочитавши «Нитку моєї Аріадни», ще доволі довго відчуваєш якийсь гіркуватий післясмак. 

 А це - пристрасть полум’яних літ… 
Криваві спалахи пострілів під сльотавим осіннім вітром. Тендітні віти кедрів, понівечені кулями.

Крок вліво – розстріл. Крок вправо – розстріл. Пошерхлі сторінки таборової прозопоезії. Чи поезопрози. Це вже – як кому… в залежності від специфіки бачення світу.

 Моріан долучив до змістової канви своєї книги (тюремна поезія різних років) окремі глави мемуарів із виразною назвою «Записки блатного студента», а також вірші кількох товаришів «по перу и кирзовой каше». Це не новий прийом у літературі, так побудована, наприклад книжка тюремних спогадів А.Жигуліна. Однак у «Нитці моєї Аріадни» поезійна і прозова складові не розрізнені, як у Жигуліна. Вони утворюють осмислену єдність. 

Борис Моріан показує себе досвідченою у літературній праці людиною (то й не дивно, бо ця книга є сьомою у творчому доробку письменника), вміло поєднуючи яскраву емоційну і стриману хронікально-історичну хвилі. Таке зустрічаєш нечасто. 

Сюжет книги класичний як для широкого пласту «таборової літератури». Деякою мірою «ріже слух» абсолютне критикування радянського режиму, однак для людини, яка несправедливо постраждала від свавілля влади, це є і було б досить природно.

Ідейно книга вчить подоланню. Силі волі. Силі духа. 

 Хоч би яким химерним не видавалося життя, яке відкривається перед очима, треба мати сили із високо піднятою головою поспішати назустріч йому, бо зупинитися – значить загинути.

 Попри все йти. Не згинати ні на мить розкрилені плечі... і намагатися не звертати уваги, що на коліях твоєї дороги пил деінде вперемішку з кров'ю.

 Така вже примха епохи. І ми непробачно швидко звикли до цієї примхи. Навіщо, мовляв, боятися? Червоне, червоне, червоне… Вишивка тонкою ниткою по шовку – рівні, акуратні стіжки. Чи не варто раз і назавжди відпороти їх з канви нашої історії, почавши новий візерунок уже іншими кольорами – синім і жовтим?.. 

 Страшна життєва правда одкривається раптово, несподівано. У книзі вона показана сповна. Моріан подає її у вигляді своєрідної кінострічки:

 И сгорбленные наши силуэты 

Пройдут по километрам кинолент.

Чорно-біле марево переживань і болю.

Чорно-біле?! Але ж підсвідомо відчувається, щов цю одвічну палітру вплівся ще один колір – червоний.Багато червоного.

Розлився колір крові всіма манівцями і дорогами, всіма морями й океанами, б’є у всі дзвони: стрічайте, люди! 

 Чи стане у нас сили закрити вуха і пройти повз нього, не впавши, не змалівши, не розгубивши силу душі на гострих скелях поневірянь? Бо ж «не хранит былой любви запас / Сердце, пережившее утраты», - а втрат у нас… 

...Запам’яталося. Напевне, правду кажуть: вірші, які подобаються, не треба вчити. Вони – з півслова і на все життя. Прозу, що суголосна життєвим поглядам, не треба конспектувати у читацький щоденник. Вона конспектується в душу. Таких конспектів багато повинно бути у рюкзаці, що його перекинув через плече і йдеш з ним дорогою життя. Чи класти мені «Аріадну» до свого рюкзака? Напевне. Думаю, важко не буде.